Лариса Шепітько народилася 6 січня 1938 року в місті Артемівську на Україні.Її батько (перс за національністю) служив офіцером, мати працювала у школі вчителькою. Їх шлюб протримався недовго, і незабаром вони розлучилися. Довелося матері однієї піднімати на ноги трьох дітей (у сім\’ї було двоє дівчаток і хлопчик). Лариса не пробачила батька цього розлучення і ніколи більше з ним не зустрічалася. Середню школу вона закінчила у Львові, після чого вирішила їхати до Москви, поступати у ВДІК.
Кінорежисер, що звав своєю творчістю глядача “на побачення з власною совістю” …Лариса Шепітько народилася 6 січня 1938 року в місті Артемівську на Україні.
Її батько (перс за національністю) служив офіцером, мати працювала у школі вчителькою. Їх шлюб протримався недовго, і незабаром вони розлучилися. Довелося матері однієї піднімати на ноги трьох дітей (у сім\’ї було двоє дівчаток і хлопчик). Лариса не пробачила батька цього розлучення і ніколи більше з ним не зустрічалася. Середню школу вона закінчила у Львові, після чого вирішила їхати до Москви, поступати у ВДІК.
На режисерський факультет ВДІКу вона вступила з першого ж заходу влітку 1955 року. Так як вона була іногородньої, їй виділили місце в гуртожитку. Не у звичайному, в районі Лосиного острову, а в елітарному, що належало Вищій партійній школі. Після цього серед студентів ВДІКу наполегливо ходили чутки, що Лариса знаходиться в родинних стосунках з кимось із високих персон. Але з ким саме, так ніхто і не дізнався.
Тим часом, за розповідями людей, які близько знали Ларису, виглядала вона тоді дуже скромно і вела себе як звичайна провінціалка. У ВДІКу вона вважалася однією з найвродливіших студенток, і до неї приглядалися багато чоловіків – як з числа студентів, так і викладачів. Але Л.Шепітько на ці залицяння не відповідала.
Першої самостійної режисерської роботою Шепітько став фільм “Зной” за повістю Ч.Айтматова “Верблюжий глаз”. Його вона знімала в степах Киргизії навесні 1962 року.
Під час роботи над цією картиною Шепітько близько познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – студентом режисерського факультету ВДІКу 28-річним Елемом Клімовим. За його словами, за Ларисою він придивлявся ще наприкінці 50-х, коли тільки-но вступив до інституту, а вона його закінчувала. Але Лариса досить жорстко його “відшпетила”, і потім якийсь час вони не бачилися. Але під час роботи над фільмом “Зной” Шепітько захворіла, і допомогти їй закінчити фільм погодився Клімов. Тоді і відбулося їхнє зближення.
Фільм “Зной” став вдалим дебютом молодого режисера Шепітько та у 1964 році отримав призи на Всесоюзному кінофестивалі в Ленінграді і Карпових Варах. Шепітько потім навіть називали “матір\’ю киргизького кіно”.
Взимку 1963 Климов Ларисі зробив офіційну пропозицію руки та серця. Сталося це під час їх прогулянки біля Лужників. Перш ніж дати свою згоду, Лариса тоді запитала: “А ти не будеш на мене тиснути, адже ми ж з тобою обидва режисери?” Климов твердо пообіцяв: “Не буду”.
Наступною режисерської роботою Шепітько став фільм “Крылья”. Його зйомки почалися в 1965 році. Прем\’єра “Крилья” відбулася у Москві 6 листопада 1966 року. На той час Шепітько була вже захоплена новою роботою – вона знімала в калмицьких степах фільм “Родина электричества” за О.Платонову. Цей фільм повинен був увійти в кіноальманах “Начало неведомого века”, приуроченого до 50-річчя Великого Жовтня. Однак нікуди він не увійшов, так як цензура побачила в ньому явну крамолу. Фільм наказали негайно змити, що й було зроблено. На щастя, одна копія кимось була збережена, і завдяки їй в 1987 році картину вдалося відновити і випустити на екран. Але Л.Шепітько цього вже не застала.
За словами людей, які знали Шепітько, ця невдача сильно ужорсточила її. Коли в 1968 році вона збиралася ставити “Белорусский вокзал”, це жорстокість проявилося дуже виразно. Якщо у В.Трунін в сценарії всі гострі кути були згладжені, то Лариса мріяла в картині їх гранично оголити, показати, як поводиться з ветеранами влада. Напевно, зніми вона цей фільм, його чекала б така сама доля, як і “Родину электричества”. Але Шепітько за нього так і не взялася, мабуть, вчасно усвідомивши, що з її сміливою затії нічого не вийде.
У 1970 році вона приступила до зйомок фільму “Ты и я” за сценарієм Г.Шпалікова. І ця картина викликала незадоволення у чиновників Держкіно і перш, ніж вийти на екран, була безжально порізана ножицями цензорів.
Не кращим чином були справи і в чоловіка Шепітько – Елема Климова. До початку 70-х років він зумів зняти тільки три фільми, та й ті пробивалися до глядача з великими труднощами. Ось ці картини: “Добро пожаловать, или Посторонним вход воспрещен” (1964), “Похождения зубного врача” (1965) та “Спорт, спорт, спорт” (1971).
У 1972 році Клімову нарешті дозволили зняти фільм про Григорія Распутіна, постановки якого він домагався двічі: в 1967 і 1969 роках. Тоді в Держкіно помінялося керівництво (А.Романова змінив Ф.Ермашев), і картину про царську фаворита вирішили запустити у виробництво. Сповнений самих райдужних надій, Климов взявся за цю роботу, але підсумок її був сумний. Фільм він зняв, однак його одразу ж і закрили. На полиці йому судилося пролежати до 1985 року.
Тим часом, в 1973 році, Шепітько вирішила на час залишити кінематограф і народити дитину. Було їй в ту пору 35 років – не найвдаліший вік для вагітності. Тому за кілька місяців до пологів її поклали на збереження. І там з нею сталася біда. Проходячи одного разу по коридору, вона раптово втратила рівновагу, впала і вдарилася головою об батарею. Отримала легкий струс мозку. Лікарі заборонили їй ходити і прописали постільний режим. Однак обстежили вони її не дуже уважно і не помітили, що в неї був травмований і хребет. Потім, щоправда, виявили і прописали їй витягування на твердій постелі. Так, не встаючи, Лариса пролежала цілий місяць. А потім вона ніяк не могла встати, тому що за час лежання в неї ослабли м\’язи.
І все ж, незважаючи на всі ці неприємності, дитину вона народила – хлопчика, якого щасливі батьки назвали Антоном.
У 1974 році Лалисі Шепітько було присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв РРФСР. (Її чоловікові це звання присвоять через два роки після неї.)
У 1975 році Шепітько знову повернулася в кінематограф: їй тоді дозволили зняти фільм за повістю В.Бикова “Сотников” (двома роками раніше, коли вона тільки заїкнулася про це, їй відразу заткнули рота криком “не можна”). Правда, і контроль за цією роботою незлагідного режисера був особливим: комітет розглядав і стверджував акторські проби, буквально відстежував кожен крок режисера. А потім почався справжній накат на все, що Лариса зняла.
Головним пунктом обвинувачення було те, що Лариса нібито зробила з партизанської повісті “релігійну притчу з містичним відтінком”. Відзначу, що Лариса в останні роки ніколи не приховувала своїх захоплень містикою, тому перенесення нею подібних почуттів у власні роботи цілком імовірно. Для радянського атеїстичного кіно це було явною крамолою. Тому було наказано прибрати і релігійну музику, і будь-які натяки на біблійні сюжети і т.д. і т.і.
Навіть одного цього звинувачення було цілком достатньо для того, щоб покласти картину на полицю. Що, власне, і передбачалося тоді зробити. Але тут у справу втрутився випадок. Оскільки картина була знята за повістю білоруського письменника, її запросив до себе сам 1-й секретар ЦК Компартії Білорусії, кандидат у члени Політбюро Петро Машеров. І її привезли до Мінська. За словами очевидців, картина настільки вразила білоруського керівника (а він сам був фронтовик), що прямо в залі він розплакався. Після цього класти фільм на полицю було вже неможливо. У 1977 році він вийшов на широкий екран і взяв одразу два призи: Головний приз на Всесоюзному кінофестивалі в Ризі і приз ФИПРЕССИ на Міжнародному кінофестивалі в Західному Берліні. Це був справжній тріумф Лариси Шепітько, який мало не зруйнував її сім\’ю. Згадує Е.Климов:
“После “Восхождения” она стала очень знаменитой. У меня как раз тогда все сильно не заладилось. Первый запуск фильма “Иди и смотри” прихлопнуло Госкино, и я был в стрессовом состоянии. Тяжелейший был период в моей жизни. А она летает по всему миру, купается в лучах славы. Успех красит, и она стала окончательно красавицей. Ну, думаю, сейчас кто-нибудь у меня ее отнимет. Хотя и понимал, что это невозможно, не тот она человек. Это был, наверное, самый критический момент в наших отношениях… Я даже ушел из дома – в таком находился состоянии…
Она подумала, что я к какой-то женщине пошел. А на самом деле я жил у Вити Мережко, но Лариса этого так и не узнала. Я не признавался потом. И у нее хватило и мудрости, и сердечности, и любви, и такта как-то меня привести в порядок…”
У 1979 році Шепітько приступила до зйомок чергової своєї картини: “Прощание с Матерой” за повістю В.Распутіна. Згадує Е.Климов:
“На свою беду, я сам насоветовал ей это снимать. Она готовилась делать “Село Степанчиково”, У них с Наташей Рязанцевой был готов сценарий, и они, можно сказать, были уже почти что в запуске. Но Лариса, видно, еще колебалась, окончательного решения не принимала. И вот сидим мы втроем на кухне, с нами наш сын Антон, еще маленький совсем. И идет у нас такой вроде полушутливый разговор, игра такая – мы объясняемся через Антона. Лариса говорит ему: “Спроси папу, какой фильм мне все-таки делать”. Я отвечаю: “Передай маме, что “Село Степанчиково” ей делать не надо”. Антоша ей докладывает: “Не надо “Село Степанчиково” делать”. – “А ты спроси у папы, почему не надо?” – “А потому не надо – скажи маме,- что для того, чтобы “Село Степанчиково” делать, надо иметь чувство юмора. А у нее – нету”. – “А ты спроси, Антоша, что же тогда маме делать?” – “Скажи маме, что ей надо делать “Прощание с Матерой”. Если она хочет после “Восхождения” подняться куда-то еще выше, то это как раз для нее…”
“На свою беду, я сам насоветовал ей это снимать. Она готовилась делать “Село Степанчиково”, У них с Наташей Рязанцевой был готов сценарий, и они, можно сказать, были уже почти что в запуске. Но Лариса, видно, еще колебалась, окончательного решения не принимала. И вот сидим мы втроем на кухне, с нами наш сын Антон, еще маленький совсем. И идет у нас такой вроде полушутливый разговор, игра такая – мы объясняемся через Антона. Лариса говорит ему: “Спроси папу, какой фильм мне все-таки делать”. Я отвечаю: “Передай маме, что “Село Степанчиково” ей делать не надо”. Антоша ей докладывает: “Не надо “Село Степанчиково” делать”. – “А ты спроси у папы, почему не надо?” – “А потому не надо – скажи маме,- что для того, чтобы “Село Степанчиково” делать, надо иметь чувство юмора. А у нее – нету”. – “А ты спроси, Антоша, что же тогда маме делать?” – “Скажи маме, что ей надо делать “Прощание с Матерой”. Если она хочет после “Восхождения” подняться куда-то еще выше, то это как раз для нее…”
Гіркота Климова з приводу того, що саме він насоветовал дружині знімати цю картину, не випадкова – під час зйомок Шепітько трагічно загинула.
В останні роки життя Ларису буквально притягувала до себе тема смерті. Наприклад, в “Восхождении” фінальна сцена – масова страта. Після цього фільму Лариса збиралася ставити за сценарієм В.Войновича картину “Любовь”. Але, незважаючи на настільки оптимістичний назву, фільм повинен був стати трагічним: у його фіналі розлючені сільські старші вбивають молодих закоханих – хлопця і дівчину. І нарешті, “Прощание с Матерой”. У його фіналі вмираюча мати кличе до себе всіх своїх синів, щоб вони попрощалися і з нею, і з затоплюємо за наказом будівельників ГЕС селом. З чим же, як не з передчуттям близької смерті, було пов\’язане настільки часта поява “кістлявою” в останніх фільмах Шепітько?
Лариса була крайнім містиком, вірила в загробне життя, в переселення душ, у те, що вона вже кілька разів жила і т.д. Дуже серйозно вона належала і до всяких прогнозам. У 1978 році вона була у Болгарії і там відвідала знамениту Вангу. І та передбачила їй швидку смерть. Почувши це, Лариса того ж дня разом з подругою пішла до храму і взяла з неї клятву, що якщо вона помре, то подруга буде піклуватися про її сина Антона.
Трагедія сталася 2 липня 1979 на Ленінградському шосе. Е.Климов згадував:
В останні роки життя Ларису буквально притягувала до себе тема смерті. Наприклад, в “Восхождении” фінальна сцена – масова страта. Після цього фільму Лариса збиралася ставити за сценарієм В.Войновича картину “Любовь”. Але, незважаючи на настільки оптимістичний назву, фільм повинен був стати трагічним: у його фіналі розлючені сільські старші вбивають молодих закоханих – хлопця і дівчину. І нарешті, “Прощание с Матерой”. У його фіналі вмираюча мати кличе до себе всіх своїх синів, щоб вони попрощалися і з нею, і з затоплюємо за наказом будівельників ГЕС селом. З чим же, як не з передчуттям близької смерті, було пов\’язане настільки часта поява “кістлявою” в останніх фільмах Шепітько?
Лариса була крайнім містиком, вірила в загробне життя, в переселення душ, у те, що вона вже кілька разів жила і т.д. Дуже серйозно вона належала і до всяких прогнозам. У 1978 році вона була у Болгарії і там відвідала знамениту Вангу. І та передбачила їй швидку смерть. Почувши це, Лариса того ж дня разом з подругою пішла до храму і взяла з неї клятву, що якщо вона помре, то подруга буде піклуватися про її сина Антона.
Трагедія сталася 2 липня 1979 на Ленінградському шосе. Е.Климов згадував:
“Она уезжала в Осташков на Селигер – снимать “Матеру”; попрощалась с друзьями, со знакомыми, а со мной – нет. Я, наверное, был единственный, с кем она не попрощалась. Она ждала, что мы с Антоном приедем к ней на машине. У нас есть друг, художник-фотограф Коля Гнисюк, он часто приезжал и ко мне, и к ней в экспедиции – снимать. И Лариса ему сказала перед отъездом: “Коля, если ты через месяц не приедешь, ты меня не застанешь…”
Я не могу это объяснить, но я увидел ее гибель во сне. Этот страшный сон я не могу забыть до сих пор. Я проснулся в ужасе, долго не мог успокоиться, ходил по квартире, курил. Как потом выяснилось, трагедия произошла именно в это время. На 187-м километре Ленинградского шоссе их “Волга” по неустановленной причине вышла на полосу встречного движения и врезалась в мчавшийся навстречу грузовик. Уже после ее гибели я задавал себе вопрос: ну она, предположим, особая, а при чем тут другие, те, которые погибли вместе с ней? (Кроме Ларисы, погибли оператор Владимир Чухнов и художник Юрий Фоменко) И мне рассказали люди, которые их видели, что все они в этот месяц, который провели в экспедиции, были какие-то на себя не похожие. Ведь съемки, особенно в экспедиции, требуют огромного напряжения, где все нацелено на действие, на результат, а они все были какие-то размагниченные, странные… (В своем “Дневнике” Ю.Нагибин отметил такой факт: на похоронах жены Климов произнес такие слова: “Это мне Гришка Распутин мстит. Не надо было его трогать”. Климов тогда как раз снимал “Агонию”)
Некоторое время от сына мы правду скрывали… Но он все время спрашивал про маму. Я говорил, что мама больна, что она в провинции, что ее нельзя сюда перевезти. В результате в детском саду кто-то в грубой форме ему все рассказал. И он тогда был просто в ярости, если про ребенка так можно сказать, от того, что узнал обо всем не от меня, не от бабушки, не от кого-то из родных… С ним случилась истерика…”
Некоторое время от сына мы правду скрывали… Но он все время спрашивал про маму. Я говорил, что мама больна, что она в провинции, что ее нельзя сюда перевезти. В результате в детском саду кто-то в грубой форме ему все рассказал. И он тогда был просто в ярости, если про ребенка так можно сказать, от того, что узнал обо всем не от меня, не от бабушки, не от кого-то из родных… С ним случилась истерика…”
Останній фільм Шепітько дознімали її чоловік – Клімов. У прокат він вийшов в 1982 році і називався коротко – “Прощание”…
Переклад з російської – Євген Лавриненко (dN)
Фрагмент фільму “Восхождение”