Триста п’ятдесят років тому за розпорядженням Запорізького кошу козаки поселилися в селі між глиняними горами. Кошовий наказав запорожцям «суворо стежити за перелазами турецько-татарської орди» та донськими козаками. Козаки облаштували тут зимівник. Початкова назва поселення невідома. Перші згадки про назву «Макарів яр» стосуються переселення у ці краї відставного козацького старшини Макара Безрідного. З ним пов’язують розвиток поселення. В ті часи, козаки знаходять тут поклади глини. Матеріалу, що ідеально підходить для створення посуду. Завдяки цьому селище стає відомим на всю країну і область війська Донського. Макаровоярівські горщики продаються на ярмарках у Таганрозі, Ростові, Новочеркаську, Каменській та Мітякінській станицях. За три горщики давали один пшениці. Процес створення горщика надзвичайно копіткий. Тут вправність рук і жодного шахрайства. Глина має 10 років пролежати під вітрими та дощами, потім її вимішують, формують глек на крузі, добу випалюють у пічі і ось, глек готовий.
Чотири старовинні, ще козацькі горни для гартування посуду, збереглися на березі однієї з річечок села. Недоглянута спадщина пращурів із кожним днем ризикує просто обвалитися у воду. В той час як такі печі не збереглися ніде в Україні. Місцеві мешканці кажуть, що ще два роки тому тут можна було побачити отвори, куди закладали дрова. Тепер зосталися тільки камери, де пеклися глеки. На початок двадцятого століття майстри виробляли сто тисяч горщиків на рік. На суму у чотири тисячі карбованців. Що було значним вливанням до сільської казни. В часи, коли люди не мали електрочайників, мікрохвильових печей, холодильників, без глиняного посуду не сила було уявити життя.
Горщики для молока мали на днищі виступ у формі зсіченого конуса, що звався «пуп». Звичай робити таке заглиблення дійшов з древніх часів. Наші пращури вважали його символом родючості. Пуп пов’язує матір з дитиною, а глечик з його вмістом. Такі горщики розкуповували на ярмарках набагато швидше, аніж звичайні. Вважалося, що тоді в молоці утворюється більше вершків. Якщо господиня не мала вершків, то винуватили гончара за погані горщики, а якщо глек був з «пупом», то у відсутності сметани винувата була господиня.
Горщики, зроблені у Макаровому яру відрізняються простотою та досконалістю. Розпису та полив’яного глянцю тут не робили. Адже для цього треба було використовувати порошок свинцю, що шкідливий для здоров’я. Інколи розписували ангобами – різнобарвними глинами. У другій половині девьятнадятого століття на все село налічувалося двісті тридцять дев’ять гончарів. Майстри жили чи не в кожному дворі. В хаті у кожного була спеціальна яма, так звана «груба». Сюди накидали глину, додавали води, довго місили її ногами та били палицями. Аби вона була повністю пластичною і не мала камінців, що спричинили би брак посуду. Після такого довгого перебирання глина вважалася придатною для гончарювання. Її скатували у так звані «балабухи» і вони чекала на руки гончара.
Таїса Блюм, директор історико-меморіального музею ім.О.Я.Пархоменка:
«приходили ученые и говорили: эта форма, ну есть у художников правило золотого сечения. И такая форма хорошая, выработали наши местные гончары. Брали формой. Ведь росписью не славились гончары. И вот говорили: такой глечик хороший, аж погладить хочется. А некоторые сравнивали: как женщина».
Макарів яр був найбільшим гончарним центром на Донбасі. Однак з приходом більшовиків гончарне мистецтво занепадає. Настає індустріалізація. І робочі руки стрімко течуть на заводи та фабрики промислового регіону. До того ж гончарство підпадає під немилість влади як прояв українського націоналізму. Гончарну школу села після стрімкого злету початку двадцятого століття закривають. Її директора репресують. Тільки з кінця минулого століття у селі відродили навчання дітей промислу пращурів. Гончарна школа «Відродження» діє у старому будинку відомого в селі, а нині покійного гончара Артюшенка. Дітлахи з цікавістю вивчають гончарне мистецтво. Ліплять не лише глечики, а й свистунці під дбайливим оком майстра Миколи Павлюка. Піч для випалювання глеків побудована за старовинними традиціями. Усі боки виходять суворо на сторони світу. На сході намальовані півні, що зустрічають сонце, на заході сови, що є птахами ночі.
Лілія Мальцева, старший викладач кафедри туризму та готельного господарства ЛНУ ім.Т.Шевченка:
«Макаров яр, больше известное луганчанам как село Пархоменко, обладает определенными ресурсами, которые могут быть использованы в туризме. Причем они могут быть использованы как в комплексе туристических услуг при организации и проведении туров познавательного характера, сельского, зеленого туризма и так же экотуров. А так же как сомостоятельная услуга при проведении тематических экскурсий, исторических, в которых будет отражена история заселения этой местности».
Між селами Пархоменко та Кружилівкою досі стоїть гора, на якій стояв козацький пікет. З найвищого в окрузі місця все найближчі поселення були видні як на долоні. На горі, досі звану караульною, стояла козацька вишка, що зображена на гербі села. Караульна гора обросла дубами. За легендою, козак Макар, що дав ім’я поселенню, закопав під якимось з цих велетнів золото. Біля підніжжя гори тече струмок з кришталевою водою. У складі води є срібло, тому вона має цілющі властивості – кажуть місцеві мешканці. За ще однією легендою тут козаки билися з татарами. Знайшли цей струмок, вода зцілила поранення і запорожці виграли бій. До джерела досі ходять хворі люди. І зцілюючись, розносять славу про унікальні місця по всій окрузі.