ФК «Шахтар». Історія клубу

ФК «Шахтар»До першого чемпіонату СРСР було допущено 27 команд, поділених за силами на чотири групи: А, Б, В, Г.
У групі «В» за рішенням Всесоюзного комітету фізкультури місце для участі в змаганнях було надано команді вуглярів Донбасу. Команда одержала горде ім\’я «Стахановець» на честь знаменитого новатора шахтарського руху Олексія Стаханова.

ФК «Шахтар»1936-1945
До першого чемпіонату СРСР було допущено 27 команд, поділених за силами на чотири групи: А, Б, В, Г.
У групі «В» за рішенням Всесоюзного комітету фізкультури місце для участі в змаганнях було надано команді вуглярів Донбасу. Команда одержала горде ім\’я «Стахановець» на честь знаменитого новатора шахтарського руху Олексія Стаханова.
Кістяк команди склали футболісти горлівського й сталінського «Динамо». Перший матч (на першість УРСР) «Стахановця» відбувся 12 травня 1936 року в Горлівці на стадіоні ім. Балицького. Суперником стала одеське «Динамо». 15 000 глядачів були свідками цієї події. «Гірники» вийшли на поле в такому складі: воротар — Сергій Роздорожнюк, захист — Михайло Бойченко, Георгій Константиновський, півзахист — Павло Євтехов, Костянтин Пащенко, Беспалов, напад — Адам Коротинський, Михайло Пащенко, Микола Наумов, Федір Манов, Борис Терентьєв. Рахунок на 10-й хвилині відмінним ударом головою, після навісу Бориса Терентьєва, відкрив Костянтин Пащенко. Однак за п\’ять хвилин форвард одеситів Петро Калашников забив м\’яч у відповідь, потім вивів гостей уперед, а до кінця зустрічі суперники обмінялися голами — 2:3. Перший же офіційний матч «Стахановець» провів у Казані проти ще одного «Динамо» і поступився 1:4 (автором єдиного гола в складі «гірників» і відповідно першого в чемпіонатах став Федір Манов).
Підсиливши склад кращими футболістами Донбасу, «Стахановець» в 1938 році домігся права представляти свій край у групі найсильніших. І хоча наступні три роки команда стабільно посідала 11-12 місця, преса й футбольні фахівці давали високу оцінку грі донбаського колективу. І вже за результатами сезону 1940 року звання майстрів спорту були присвоєні Миколі Кузнєцову, Миколі Кононенку, Георгію Мазанову, Георгію Бікезіну, Григорію Балабе й Антону Яковлеву.
Війна застала «Стахановець» на п\’ятому місці турнірної таблиці. Червень 1941 року – особлива сторінка в історії команди. «Стахановець» переміг у Москві чемпіонів країни московське «Динамо», виграв у Мінську й знову в Москві (у другої профспілкової команди). А 24 червня, через два дні після початку Великої Вітчизняної війни, поступився вдома «Трактору» (після початку війни матчі зіграли в Сталіно й Тбілісі!).
Багато хто з футболістів пішли на фронт, інші працювали на оборонних підприємствах. У боях загинули Іван Устинов, Іван Путятов, Володимир Шкуров, Іван Горобець, Михайло Васін.
Місто Сталіно було звільнено 8 вересня 1943 року, і через два місяці завдяки зусиллям Георгія Бікезіна відбувся перший післявоєнний матч.
В 45-му з довоєнного складу залишилися лише троє — Бікезін, Кузнєцов, Юрченко. Команду довелося створювати заново, напевно, тому «Стахановець», незважаючи на успіхи 1941 року, включили лише в другу групу. Серед нових імен у команді – Жуков, Шпіньов, Брюшин, Андренко, Лівенцев.

1946-1955
1946 рік, як і наступний 1947-й, команда провела в другій групі. Наслідки війни все ще позначалися не тільки на комплектуванні команди, але й на тренувальному процесі. Так, на зборах у Сочі «Стахановець» через елементарну відсутність нетравмованих воротарів залучав до тренувальних ігор молодого голкіпера сухумського «Динамо» (ця команда також проводила збори на півдні) Володимира Марганія. Згодом він стане відомим голкіпером тбіліського «Динамо».
У липні 1946 року товариство «Стахановець» було реформовано й одержало назву «Шахтар», яка відтепер поєднувала колективи фізкультури вугільних підприємств всіх басейнів країни. Найсильніша команда Донбасу стала називатися «Шахтар» (Сталіно).
У 47-му команду очолив досвідчений московський тренер Олексій Костильов, унаслідок чого команда в українській зоні посіла друге місце з 13 учасників. А вже наступний сезон показав, що команда переросла рівень другого ешелону. Стабільні результати, які демонстрував «Шахтар» останні роки, давали змогу претендувати на місце серед кращих команд країни, що й відбулося в чемпіонаті 1949 року.
Правда, у перший після перерви сезон «гірники» виступили вкрай невдало. «Шахтар» зазнав 21 поразку в 34 матчах, 8 з них — з великим рахунком. Причини були різні: команда стояла на порозі вікової кризи, зокрема, завершував кар\’єру ветеран команди — 40-річний Георгій Бікезін. Старший тренер Георгій Мазанов тільки закінчив школу тренерів і ще не зміг створити бойовий колектив.
Такі невдалі результати спричинили зміну тренера. До керівництва прийшов Віктор Новиков. Кістяк команди склали Олександр Алпатов, Дмитро Іванов, Юрій Петров, Віктор Фомін, Микола Самарін і інші. Гра команди покращилася — 11-е місце з 33-мя очками.
Результати сезону стали міцним фундаментом успіху наступного 1951-го, «бронзового» року для команди. «Шахтар» уперше піднявся на п\’єдестал пошани змагань.
Цей успіх донеччан пов\’язують із ім\’ям Олександра Пономарьова — видатного радянського форварда, який завершував футбольну кар\’єру на рідній донецькій землі. У підсумку «Шахтар» посів третє місце. Гравці, які провели 50% ігор і більше, були нагороджені бронзовими жетонами, дипломами третього ступеня й удостоєні звання «Майстер спорту СРСР».
Вдало виступили «гірники» і в розіграші Кубка, дійшовши до півфіналу. Нарешті, у жовтні-листопаді «Шахтар», підсилившись деякими гравцями інших команд, здійснив своє перше закордонне турне в Болгарію й Румунію.
Ігри 1952 року були повністю зіграні в Москві. Після недавнього тріумфу цей рік виявився провальним, так що наступний 1953-й команда зустрічала в класі «Б» з новим тренером Олександром Пономарьовим і оновленим складом.
На повернення пішло два роки. За цей час склад команди став більш рівним й зіграним, футболісти одержали достатньо досвіду, щоб знову бути в числі найсильніших.

1956-1965
У другій половині 50-х у «Шахтарі» змінилося шість тренерів. Безперервна тренерська чехарда додавала безладу в пошуки оптимального складу команди. З новими тренерами приходили нові гравці, які часто перебували на схилі своєї кар\’єри. Головним завданням було досягнення «результату», але Пономарьов, Єрмілов, Дангулов, Новиков або Щегодський в один момент забезпечити його не могли.
Місця наприкінці десятки в таблиці розіграшу стали звичними для «Шахтаря», у 1959 від зниження в класі нашу команду врятувала лише чергова реорганізація чемпіонату.
Гра «Шахтаря» прямо залежала від його лідерів — Івана Бобошка, Олександра Алпатова, Івана Федосова, Валентина Сапронова, В\’ячеслава Аляб\’єва, Петра Пономаренка.
У 1960 році «Шахтар» посідає 8-е місце з 11 команд, і в команді знову змінюється тренер. Ним стає Олег Олександрович Ошенков, тренерська діяльність якого протягом майже десяти років визначає футбольне життя шахтарського колективу.
Ставку маститий тренер зробив на місцевих вихованців і перевірених футболістів. Ще в 60-му в команду прийшли Геннадій Снєгірьов, Микола Головко, Володимир Сальков, Олег Колосов, у 61-му — Анатолій Родін, Дмитро Мізерний.
У перший же рік роботи Ошенкова «Шахтар» завоював свій перший в історії Кубок СРСР. Чи був цей успіх випадковий? Посоромити скептиків «гірники» змогли в 1962 і 1963 роках, коли знову змагалися за право володіти почесним призом у фіналах Кубка Союзу.
У 61-му «Шахтарю» протистояв чемпіон попереднього сезону — московське «Торпедо». Організатори настільки були впевнені в перемозі столичних футболістів, що заздалегідь вписали їхні імена в почесні грамоти переможців. Голи Родіна й двічі Ананченка принесли перемогу шахтарському колективу — 3:1 (у москвичів відзначився Метревелі).
У фіналі 62-го «Шахтар» уже виступав фаворитом. Команда із другого ешелону «Прапор праці» (Орєхово-Зуєво) не змогла отямитися після стартового штурму «Шахтаря» — на 5-й і 6-й хвилинах матчу на табло Центрального стадіону ім. Леніна в Москві значилися прізвища авторів забитих м\’ячів — Сапронова й Савельєва.
Третій рік поспіль відвезти трофей до провінційного Донецька не дав московський «Спартак». «Гірникам» не вистачило трохи везіння й більш об\’єктивного суддівства. Ведучи в рахунку, «Шахтар» усе-таки поступився — 1:2.
«Три роки, витрачені Олегом Ошенковим на створення ансамблю високого класу, не пройшли марно. За всіма показниками донецькі футболісти стоять на одному рівні з лідерами» — писав «Радянський спорт» про «Шахтаря» у липні 62-го.
«Кубкова» команда, як стали називати «Шахтар», свої кубкові завоювання змогла підтвердити й у чемпіонаті. Стабільна гра в 1961-1963 увінчалася п\’ятим місцем команди в турнірній таблиці розіграшу 1964 року.
В «Шахтарі» дебютували й закріпилися в складі Юрій Коротких, Олексій Дрозденко, Віталій Хмельницький, Станіслав Євсеєнко й інші.

1966-1975
За ці десять років «Шахтар» пережив багато. Відносно спокійні роки кінця 60-х закінчилися відставкою Ошенкова — тренера, який прищепив «гірникам» кубковий характер. У 1971-му головна команда Донбасу вилетіла в першу лігу. Покликаний урятувати становище, у минулому гравець «Шахтаря», Олег Базилевич із завданням упорався, і «Шахтар» повернувся в еліту.
Сезон 1966 року розділився для «гірників» на дві частини. Перше коло команда завершила в числі аутсайдерів. Зате друге провела на одному подиху. Протягом десяти турів «Шахтар» не знав поразок. Більше того, воротар «Шахтаря» Юрій Коротких цілих 913 хвилин тримав свої ворота «сухими» (!). Рекорд Коротких увійшов у трійку «сухих» серій голкіперів вітчизняного футболу за всю його історію.
Таку ж яскраву гру наша команда демонструвала й у наступному сезоні. Багато в чому завдяки приходу в колектив двох сильних футболістів і харизматичних лідерів — Валерія Лобановського й Олега Базилевича. За два роки, які вони провели в Донецьку, рівень команди значно виріс. До того ж Лобановський двічі ставав кращим бомбардиром команди за підсумками року.
Конфлікт Лобановський-Ошенков не пройшов для команди марно. У середині сезону — 1968 з «Шахтаря» і з футболу взагалі пішли Лобановський і Базилевич, у жовтні 69-го Ошенкова змінив Юрій Войнов.
Невеликою втіхою кінця 60-х для вболівальників «Шахтаря» могли стати «малі» золоті медалі, які завоювали дублери в 1967 і 1969 роках (у 1968 році посіли друге місце). Тренував резервістів Юрій Захаров. Незабаром його вихованці стануть гідною зміною гравцям головної команди — Володимир П\’яних, Юрій Дудинський, Віктор Звягінцев, В\’ячеслав Чанов, Анатолій Коньков.
У 1971 році «Шахтарю» довелося розстатися з вищою лігою. Ненадовго, на рік. Спад у команді автоматично, як і в минулі роки, супроводжувався змінами на тренерському містку. Войнов, потім Фальян, Морозов і, нарешті, Базилевич. 34-річному наставнику треба було створити колектив із гравців, спішно набраних колишнім тренером — Миколою Морозовим. Лише в другому колі тренер зміг визначити коло футболістів, здатних вирішити головне завдання – повернення до «вищого світу». Друге місце стало прохідним, і сезон 1973 року «Шахтар» зустрічав у вищій лізі. Склад команди стабілізувався, тон задавали Юрій Дегтерьов, Олександр Васін, Віктор Звягінцев, Анатолій Коньков, Володимир Сафонов, новачки Валерій Горбунов і Віталій Старухін.
До трампліна на срібний п\’єдестал у 1975 році «Шахтар» підвів недавній наставник дубля Юрій Захаров. Пропрацював старшим тренером він недовго, і на початку тріумфального для донбаського колективу сезону його замінив Володимир Сальков.
Упевнено ввійшли до основного складу новачки — Віктор Кондратов, Володимир Роговський, Юрій Рєзник. На всьому турнірному шляху «Шахтар» виглядав мобільним і вольовим, здобув упевнені перемоги над «Зенітом», московськими ЦСКА і «Спартаком». У заключному матчі 9 листопада з чинним володарем Кубка країни єреванським «Араратом» тільки перемога давала перевагу «Шахтарю» у боротьбі за друге місце.
Велика перемога 3:0 (Васін, Старухін-2) не дала змоги сумніватися в турнірних прагненнях донеччан.

1976-1985
Тричі «Шахтар» опинявся за межею десятки найсильніших (в 1982, 1984 і 1985 рр.). Але не ці сезони визначали обличчя команди в найсприятливішому для неї десятиріччі. Три комплекти медалей чемпіонату, два кола пошани доріжкою московських Лужників з Кубком СРСР в руках, успішний старт у європейських турнірах, у яких нашою командою були переможені клуби Німеччини, Угорщини, Італії й Швейцарії.
Як відомо, у 1976 році було проведено два чемпіонати — весняний і осінній. Суттєвою була тільки одна втрата — Віктор Звягінцев перейшов до київського «Динамо». Однак на перші ролі в команді стали виходити його партнери в команді Михайло Соколовський, Микола Федоренко, Володимир Роговський, Віктор Кондратов.
Євродебют «Шахтаря» фахівці визнали вдалим. Судіть самі: за сумою двох зустрічей в 1/32 фіналу «гірники» перемогли берлінське «Динамо» 4:1, у 1/16 – сильний угорський клуб «Гонвед» — 6:2 і тільки в 1/8 поступилися уславленому «Ювентусу» 1:3.
У сезоні 1977 року «Шахтар» посів п\’яте місце. Однак не залишився без трофеїв. Воротар «гірників» Юрій Дегтерьов був відзначений почесною нагородою журналу «Вогник» як кращий воротар чемпіонату. «Кубок прогресу» (за найбільш стрімке сходження в чемпіонаті) другий раз вирушив до Донецька (перший раз у 1975 році).
У наступні два сезони команда перебувала в зеніті слави, досягла найбільших успіхів у період радянського футболу. Два роки поспіль «Шахтар» підіймався на п\’єдестал пошани.
У 78-му, крім «бронзи» чемпіонату, «гірники» пробилися до фіналу Кубка, де поступилися київському «Динамо» з рахунком — 1:2.
Найуспішнішим для команди і її вболівальників повинен був стати сезон 1979 року. Ще ніколи «Шахтар» не був так близько до «золотих» медалей. Команда Віктора Носова (одного із найтитулованіших тренерів у історії «Шахтаря») довго лідирувала в чемпіонаті, але здобула лише друге місце. Крім нагород з дорогоцінного металу, в активі команди опинилися й інші трофеї. Її лідер, центральний нападник Віталій Старухін, завоював приз газети «Труд» і був названий кращим футболістом сезону. За підсумками року він також став кращим бомбардиром чемпіонату СРСР із 26 м\’ячами.
1980 і 1983 роки поповнили список кубкових досягнень «Шахтаря». У фіналах були обіграні відповідно «Динамо» (Тбілісі) — 2:1 (Старухін, П\’яних) і «Металіст» (Харків) — 1:0 (Ященко).
На тлі зміни складу і його омолодження втрачені позиції в чемпіонаті були передбачуваними. У 80-му «гірники» фінішували шостими, у 81-му спустилися ще на одну сходинку.
Кубкова команда, таким чином, цілковито зосередилася на кубкових змаганнях. Звання кращої команди СРСР 1984 року, отримане в протистоянні за Суперкубок країни із ще однією українською командою – дніпропетровським «Дніпром» (2:1, 1:1), стало бальзамом для шанувальників «Шахтаря» у низці невдач у чемпіонатах СРСР. До того ж «гірники» вдало виступали в Кубку кубків, пробившись у сезоні 1983-1984 у весняну стадію змагань (повторити цей успіх «Шахтар» зможе лише двадцять один рік по тому).

1986-1995
Десятиліття команда почала зі зміни тренера. Після негативної оцінки результатів виступів у попередньому сезоні (12-е місце) на тренерський місток піднявся Олег Базилевич. Правда, він пропрацював лише рік. Наступний після нього Анатолій Коньков — два, а в липні 1989-го команду очолив Валерій Яремченко.
«Шахтар» грав нерівно, що й спричинило тренерські перетасування — адже колектив однодумців на полі поки не вдавалося зібрати нікому з них.
І якщо в 86-му «Шахтар» ще зміг повторити свій торішній успіх — вихід у фінал Кубка країни, то надалі, до кінця існування чемпіонатів Союзу, більш-менш значимих успіхів не досягав. Кращим стало 6-е місце в чемпіонаті 1986 року, а от в 1989-му команда ледь втрималася у «вишці». У Кубку також справи не йшли на лад — на 1/16 або 1/8 команда зустрічала непереборні бар\’єри. Зрозуміло, що, не маючи необхідних результатів у внутрішньому чемпіонаті, вихід на євроарену для «гірників» був закритий.
Важливим у житті команди став початок 1989 року. 2 січня Донецький облвиконком, облрадпроф і обком ЛКСМУ прийняли постанову № 1 про створення обласного госпрозрахункового експериментального футбольного клубу «Шахтар» (Донецьк). Через чотири дні установча конференція прийняла Статут і обрала Раду клубу.
Серед тих, хто задавав тон у команді, — Євген Драгунов, Олександр Сопко, Валерій Гошкодеря, Ігор Петров, Віктор Грачов. З\’явилися молоді таланти – Ігор Леонов, Сергій Щербаков, Сергій Ателькін, Андрій Канчельскіс, Сергій Ребров, Дмитро Шутков.
Політичні зміни в країні, прагнення республік до незалежності не обійшли й футбол. В останньому радянському чемпіонаті «Шахтар» провів на гідному рівні перше коло, не програвши жодного матчу, і тільки на проміжному фініші поступився «Дніпру», але провалив друге коло, що вилилося в 12-е місце серед 16 учасників.
Перші три чемпіонати незалежної України й половину четвертого «Шахтар» провів під керівництвом Валерія Яремченка. Склад команди суттєво змінився. Лідери команди вирушили на пошуки кращого життя. Пішли Андрій Канчельскіс, Сергій Ребров, Віктор Онопко, Валерій Гошкодеря, Олександр Сопко й інші.
У першому чемпіонаті України «Шахтар» за своїм складом цілком міг претендувати на «золото». Однак прикра домашня нічия із сімферопольською «Таврією» залишила «гірникам» можливість боротися лише за 3-є місце. У «бронзовому» матчі вони поступилися футболістам «Дніпра» — 2:3.
Перші медалі (срібні) «Шахтарю» приніс сезон 1993-1994. Істини заради треба відзначити, що «Шахтар» змагався за них більшою мірою з «Чорноморцем», який йшов «третім», ніж з «першим» «Динамо», від якого відстав на сім очок.
У чемпіонаті 1994-1995 «гірники» посіли четверте місце, а сезон 1995-1996 залишився в українській історії команди як найбільш невдалий — десяте місце. Зате в Кубку «Шахтар» виявився вірним своєму характеру й за серією пенальті в 1995 році здолав «Дніпро» — 7:6 (основний час — 1:1). Цю перемогу донецька команда одержала разом зі своїм новим «старим» головним тренером — Володимиром Сальковим.
І насамкінець про тих, хто уособлював команду початку 90-х. Серед них старожили – Шутков, Ященко, Петров, Сергій Онопко, Смігунов, прийшли молоді – Зубов, Кривенцов, Орбу, Матвєєв, Воскобойник, Ковальов, Попов.

1996-2006
11 жовтня 1996 року президентом футбольного клубу «Шахтар» став Рінат Ахметов, з ім\’ям якого пов\’язані подальший розвиток і процвітання клубу. З цього часу команда не опускалася нижче другого місця в національних розіграшах (більш того — друге місце сприймала як невдачу), тричі ставала чемпіоном країни (2002, 2005, 2006), вигравала Кубок України в 1997, 2001, 2002, 2004, Суперкубок України в 2005. Поставивши мету створити в Донецьку футбольну команду європейського рівня, її президент рік за роком робив усе для реалізації цього завдання.
Ахіллесовою п\’ятою «Шахтаря» довгий час були єврокубкові двобої. Після відносно вдалого європоходу в 1997 році, коли «Шахтар» в 1/8 Кубка кубків двічі поступився італійській «Віченце», у наступних кампаніях його зупиняли скромні клуби: швейцарський «Цюріх», голландська «Рода»; у 2001, 2002, 2003 — болгарський ЦСКА із Софії, австрійська «Аустрія» і румунське «Динамо» з Бухареста відповідно.
Правда, «Шахтар» (головний тренер — Віктор Прокопенко) встиг відчути смак Ліги чемпіонів в 2000 році, куди пробився у двоматчевому раунді із празькою «Славією» завдяки голу Андрія Вороб\’я на останніх секундах основного часу матчу у відповідь. «Шахтар» відкрив для себе Європу, Європа ближче познайомилася з «Шахтарем».
У цей же час широко розвивається інфраструктура клубу. В 1999 році створюється дитячо-юнацька школа ФК «Шахтар». У цьому ж році на місці старої тренувальної бази відкривається сучасна СТБ «Кірша» — одна із кращих у Європі. Відповідно до вимог УЄФА модернізується стадіон «Шахтар».
Навесні 2000-го в «Шахтарі» з\’явився перший легіонер з далекого зарубіжжя – румун Маріан Аліуце. Рік у рік команда стала поповнюватися гравцями національних збірних Нігерії, Хорватії, Румунії, Чехії, Польщі, Сербії й Чорногорії, Македонії.
Відзначимо, що до перших золотих медалей в українській історії «Шахтар» привів іноземний тренер. Фахівцеві з європейським ім\’ям Невіо Скале знадобилося півроку, щоб «Шахтар» нарешті зійшов на «золотий» п\’єдестал. Після італійця з командою працював німець Бернд Шустер, а нині — румун Мірча Луческу.
Сучасний «Шахтар» не приховує амбіційних планів. Його президент Рінат Ахметов поставив перед командою нове завдання — виграти європейський Кубок. Третій рік поспіль «гірники» проходять у весняну стадію європейських баталій. І поки на обрії мерехтить світло Кубка УЄФА, у новому сезоні в Донецьку як і раніше чекають Лігу чемпіонів.
У парку ім. Ленінського комсомолу на повний хід іде будівництво нового стадіону «Шахтар». Бюджет будівництва становить 250 млн. доларів США. Це буде унікальна споруда для донецького регіону й перший стадіон в Україні, що претендує на 5-зіркову акредитацію УЄФА. Новий стадіон вміщуватиме 50 тисяч глядачів. Завершення будівництва заплановане на травень 2008 р.

ФК “Шахтар”

Добавить комментарий