Насамперед це відбилося на долі письменницької організації та її журналу. Дев’яте, вересневе, число «Літературного Донбасу» за 1933 рік було останнім. У кінці року виходить «зтроєне» число журналу (10−12) уже під російською назвою: «Литературный Донбасс». У редакційній статті повідомлялося вже відоме: що листопадовий пленум ЦК і ЦКК КП (б) У визнав головною небезпекою в Україні «местный украинский национализм, смыкающийся с империалистическими интервентами»; що націоналістичну контрреволюцію розгромлено, а шпигунів і диверсантів викрито; що «ставка буржуазно-националистической контрреволюции на культуру была бита»; що, зокрема, «были разоблачены двурушники, троцкисты, затесавшиеся в ряды советских писателей Донбасса». Серед них – і редактор «Забоя», а потім «Літературного Донбасу» «троцькіст» Григорій Багнюк, Сава Божко, Лев Скрипник та інші українські автори, прізвища яких зникли зі сторінок журналу: відбувся фактично розгром українських літературних сил на Донеччині. Заарештований 1933 року, Г.Баглюк 1938 р. був розстріляний у Воркуті разом з 1.200 ін. в’язнями.
Нова безіменна редакція, яка тепер знаходилася не в Артемівському, а в Сталіному, повідомляла також, що «с 1-го января 1934 года журнал начинает выходить при ближайшем участии лучших советских писателей Москвы, Ленинграда, Харькова и Киева».
Журнал також інформує, що «с 20 по 23 ноября в Сталино проходил первый съезд советских писателей и кружковцев Донбасса» і друкує матеріали цього з’їзду, який викликав на змагання письменників Уралу. Головну доповідь на з’їзді письменників і гуртківців Донбасу зробив гість із Москви, один із керівників РАППу А.Селівановський. В ній говорилося про все, крім, зрозуміло, питань української культури.
З українізацією і в Донеччині, і в усій Україні було покінчено раз і назавжди, хоч самий цей термін ще деякий час зустрічався в партійному лексиконі. Тут не нагода сперечатися з тими, хто сьогодні поверхово судить про українізацію та упереджено її засуджує, не відрізняючи того, що було потребою національного життя, від того, що було партійною політикою. Але хочу навести один момент зі спогадів відомого державного діяча, корінного і довголітнього донеччанина, юність якого припала якраз на оті роки українізації, – Олександра Павловича Ляшка. Коли в 1972 році усували від влади П.Ю.Шелеста, йому на засіданні політбюро ЦК КПРС закидали, зокрема, й те, що в книзі «Україна наша Радянська» він у неосудливому плані згадував про українізацію. Про це розповідав О.П.Ляшку М.В.Підгорний. Ляшко ніби-то відповів Підгорному: «Николай Викторович, я и сам проходил когда-то украинизацию в школе. Благодаря чему, наверное, и родной язык выучил, и приобщился к чтению классиков украинской литературы» (Александр Ляшко. Груз памяти. Трилогия. Воспоминания. Книга третья. Часть первая. На ступенях власти. – К., 2001, с. 383). Може, й наївно, але багатьом варто б задуматися над такими розумними словами.
Але вернімося до 30-х років. Атмосферу їх чудово відтворює вірш Ярослава Смелякова «Июнь 1933 года», надрукований в «Літературному Донбасі» у вересні того ж року. В Україні лютував голод. Але московський поет – у тім, як і його українські побратими, – співає про інше страхіття:
. . . От Юга до Урала
Подымают голову враги.
Враг идет зеленый и небритый
На меня и на моих друзей.
Бей его штыком и динамитом,
Словом золотым.
И недобитых
Словом перекошенным добей.
Я навів цитату із Смелякова, талановитого культового комсомольського поета, задля цього дивовижно виразного останнього рядка. Так, недобитих (ще нерозстріляних ГПУ) добивали «словом перекошенным». «Перекошенным» сліпою ненавистю й самороз’ятрюваною злобою до видимого (ще не названого, але назвати могли кого завгодно і коли завгодно) ворога.
Сталінська теза про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва, шпигуноманія та оргія викриттів ворогів народу виявилися «вдячними» для тих літераторів, які свою мистецьку неспроможність сподівалися компенсувати «виграшною» політико-кримінальною фабулою. Оповідання, повісті й романи рясніють прихованими ворогами, троцькістами, націоналістами, мстивими куркулями та іншою нечистю, яка організовує диверсії, аварії, підпали, вбивства активістів і т. д. Власне, цей ентузіазм класової пильності панував у всій радянській літературі, принаймні, у її видимій частині. Але для творів про Донбас особливо характерним був образ куркуля, який втік із свого села і переховується на шахті чи заводі, маскуючись під пролетаря, щоб потай гальмувати переможну трудову ходу колективу («Захар Вовгура» В. Гжицького, «Тинда» Д. Гордієнка; цьому агітстереотипові віддав данину і М. Хвильовий в оповіданні «Останній день»). Але надії його даремні – куркуля скрізь знайдуть. В оповіданні М. Ковшика «Блиски на перевалах» шахтар-ударник Гнат Бухта глибоко під землею розпізнає колишнього куркуля і білогвардійця Кукіля, не залишаючи йому жодного шансу:
«Ні, браток. У шахті схованки нема. Ми в шахтах радянську владу боронили. Кров’ю стікали на фронтах. Життя віддавали. А ти щурем проліз! Тут нори шукаєш? Знайдемо! В норі, у темряві, навпомацки, по голосу, по очах упізнаємо!. . . » («Литературный Донбасс», 1934, №11−12, с. 55). Пафос «невідворотності» класової кари заливає друковану продукцію тих часів.
Цікаво, що коли в журналі «Читач-рецензент» (1930, №11) був надрукований лист одеських робітників із закидами письменникові Дм. Гордієнку, який, мовляв, надто концентрує свою увагу на ворожих постатях замість показати героя-робітника й трудовий колектив (видно, шпигуноманія набридла читачам), – Дм. Гордієнко виправдовувався у дуже характерний спосіб: мовляв, треба «показати силу й хижість класового ворога, його ненависть до робітничої кляси», – «щоб викликати в робітництва таку ж ненависть до того ж класового ворога, організувати робітників на боротьбу з контрреволюціонерами-шкідниками» («Лист-відповідь Дмитра Гордієнка робітникам Одеси». – «Читач-рецензент», 1931, № 1). Не знати, чи справді письменник вважав своїм літературним обов’язком слідчі дії та виховання чекістських чеснот, – чи, відчуваючи художню неспроможність творчого задуму, хотів урятуватися за допомогою політичних міфів. Але, в усякому разі, ціну їх він міг оцінити, коли настала і його черга опинитися перед непідкупним оком ГПУ.
Та хоч якою нестерпною була літературна атмосфера тих літ, письменницьке сумління штовхало декого до пошуку способів сказати бодай дрібочку правди, розраховуючи на здогадливість когось із читачів.
Скажімо, в літературі й пресі не можна було згадувати про голодомор. Голоду в Україні не було. Були труднощі з хлібозаготівлями, викликані куркульським саботажем. Куркульня готує бунти, стріляє в активістів, ховає і гноїть зерно. Однак важко сховати щось від класово-гострого зору комсомольців зі щупами – геніальним винаходом борців за хлібоздачу. В романі М. Ковшика «З берегів» («Літературний Донбас», 1933, №№7−8, 9; «Литературный Донбасс», 1933, №10−12) маємо справжню поетизацію шукання закопаного зерна зі щупами. Натхнення додає комсомольцям бадьора пісня:
Ой щуп – щупачок,
Щупнем Мину у бочок,
А Миниху в пузанець,
Нехай везе ячмінець.
Але голод був у капіталістичних країнах. І от В. Краматорський (напевне, псевдо) друкує в «Літературному Донбасі» (1933, №1) красномовного вірша «Похід голодних»:
Їм роти скривавив голод –
Є добрá в панів,
Та вони голодні, голі, –
З них ніхто не їв.
Голод бував і в дореволюційній Україні. Отож у розпал «труднощів із хлібозаготівлями», у березні 1933-го, в тому ж таки «Літературному Донбасі» з’являється вірш Миколи Решітника «Весна»:
Тільки глянь-но сюди – тут сади.
Квітнуть в саду пишно вишні.
Не життя, а, як кажуть, – «рай».
Та чомусь не радіють селяни,
Бо діти: – Тату, їсти дай.
Зрозуміло, це було до революції. А тепер: артіль «Червона Зірка» вивершила хлібоздачу, куркулеві ж – «Соловки, Соловки, дальняя дорога. . . »
Навряд чи це був просто цинізм – важко уявити таку міру цинізму; швидше, у такий моторошний спосіб доводилося «озвучувати» заборонену тему. Мабуть, були все-таки читачі, до яких можна було адресувати таким чином.
А ось у який спосіб інформує про голод Іван Ле в оповіданні «Її кар’єра». Зразкова партійка Христя Стодольна викриває голову колгоспу Гуглю – шкідника, який зв’язаний з контрреволюційною організацією, що призвела до катастрофи в цілому районі.
«В районі є міцна контрреволюційна організація, що діє нечуваними засобами. Адже тільки в цьому районі і саме в цих чотирьох селах така жахлива нестача хліба, голодування майже поголовне, а в ямах час від часу викопують сотні пудів зігнилого в землі хліба. До посівної готуються тільки непомірною кількістю архіреволюційних ухвал, а машин у колгоспах не ремонтують, коні дохнуть, люди вмирають з голоду. . . » («Літературний Донбас», 1933, №9, с.19−20).
Попри блюзнірське ідеологічне криводушіє, такі пасажі все-таки засвідчують факт голоду.
Ті прозаїки, що писали про робітництво, по-своєму намагалися хоч трохи наблизитися до реальності, вмонтовуючи в наперед задані схеми класової боротьби та долання ворожих підступів то картини розвалу виробництва, то проникливі міркування негативних персонажів (звісно, засуджуючи їх), то відхилення в «побутовізм» або еротику.
Але час порівняної терпимості до таких маленьких диверсій швидко минув, і авторів знаходив суворий суд партійної критики, – при чому дуже часто самі судді невдовзі опинялися під судом нової хвилі правосуддя. Ось лише кілька прикладів. 1929 рік. У ч. 3 – стаття Ю. Макаренка «На ворожих рейках»: про оповідання М. Соболенка «Темпи», де старий більшовик Пронь Попруга, мовляв, висловлює зневіру в революції. У ч. 9 – стаття Ол. Фарбера «Поема про Донбас»: про поему Я. Гримайла «Вугільні барикади»; поетові закидається неправильне зображення ставлення старих робітників до мобілізованих на Донбас комсомольців. У ч. 11−12 – стаття К. Маслівця «Співець куркульських обріїв» – про Д. Антоненка-Давидовича.
Особливо врожайним на ідеологічні проробки був 1932 рік. У збірці оповідань Андрія Клоччі «Героїка» неправильний показ Червоної армії, некритичне зображення Василя Блакитного та Гната Михайличенка, зокрема їхніх поглядів у національному питанні (Ю.Западинський. Спотворена героїка. – «Забой», 1932, №3−4, с.38−40).
У цьому ж і в наступному числі під обстріл узято Юхима Зорю, який у романі «Депо», зображаючи робітниче життя загалом у дусі офіційних уявлень, водночас не оминає непривабливих сторін побуту, казенщини в партійно-комсомольській роботі, деградації частини активістів, дає відчути колізію між недавньою революційною романтикою і нудьгою, сірістю пореволюційної буденщини. Присуд однозначний: «Цей роман від початку до кінця просякнуто троцькістською ідеєю термідоріанського переродження партії і радвлади» (А. Чулков. Про троцькістську концепцію одного роману. – «Забой», 1932, с.25).
Звинувачення саме в троцькізмі не випадкове: щойно з’явився лист тов. Сталіна до редакції журналу «Пролетарская революция» – « О некоторых вопросах истории большевизма», – спрямований проти лібералізму у ставленні до троцькізму. І скрізь кинулися вишукувати своїх троцькістів.
Наступного року обрії донецької партійної критики розширюються. В ч. 4 під криптонімом Г.Б. друкується стаття «Донецька радянська література на новому етапі», в якій, одначе, взято під приціл і інші (зрештою, вже пристріляні) явища української культури:
«Виступ Тодося Осьмачки, єдиний формою, далеко не єдиний своїм куркульсько-шовіністичним змістом. Досить зазначити на одеську «Творчу групу письменників-мариністів» з петлюрівською орієнтацією, «Орден зеленого світлячка» та «Ховрашок» Валер’яна Поліщука, на «Чорногор’я» Івана Сенченка, що приховує під машкарою ніби придуркуватої наївності куркульсько-шовіністську ідеологію. . . » («Літературний Донбас», 1933, с.96).
Політичні сигнали змінювалися так швидко, що, скажімо, роман Фелікса Ковалевського «Гута», публікований у 1932−1933 рр. як зразок твору на робітничу тематику, оголошують ворожим за перебільшення труднощів і критику партії вустами «якобы отрицательных героев» (В.Горин, А.Фарбер. Литературная трибуна троцкизма. – «Литературный Донбасс», 1934, № 9−10). В число тих, хто «помогал троцкистским клеветникам», потрапляє і критик Ю.Западинський, сам автор викривальних статей, про які згадувалося вище.
Кожен струс на верхніх поверхах політичного і літературного життя гостро відлунював і на Донеччині. Авантюра з убивством Кірова стала приводом для розстрілу групи українських письменників у Києві, і викриття ворогів на Донеччині дістає новий імпульс. Добивають «недобитих», шукають нових.
«В донецкой литературе, достигшей в последнее время ряда серьезных общественно-политических успехов, на протяжении долгого времени «работали» такие «писатели», как Баглюк, Соболенко, давно уже разоблаченные, как ярые троцкисты, враги рабочего класса. Не лишне вспомнить и имя Ковалевского, автора клеветнического троцкистского контрреволюционного романа «Гута» […] Редакция журнала «Литературный Донбасс» допустила грубейшую и тягчайшую ошибку, проявила потерю большевистской бдительности, предоставляя свои страницы Костю Герасименко, агенту классовых врагов, проникшему в советскую литературу лишь благодаря отсутствию должного внимания, должной бдительности» (А.Фарбер. Враждебный поэт. О стихах К.Герасименко. – «Литературный Донбасс», 1935, №1, с.87, с.96).
Можна лише дивуватися, що після такого присуду Кость Герасименко вцілів і, переїхавши до Харкова, утвердився в українській літературі як талановитий поет. Його загибель на фронті була однією з великих утрат нашого письменства.
А от інший талановитий поет Микола Дубовик після наскоків критики «помандрував» на схід…
1937-й рік приніс нову хвилю керованої «класової» люті. Поети невиразного поетичного, але гучного політичного голосу славлять справедливий вирок справедливого радянського суду зінов’євсько-бухаринській банді і вимагають нових кар:
Осліплі під промінням нашим,
Від власного скажені зла.
Земля і тіл не прийме ваших,
Як ваших діл не прийняла.
(Григорій Триліський. Зрадникам. –
«Литературный Донбасс»; 1937, № 1−2).
Недоноски! Повзучі, злі,
З колиски прокляті до гроба.
Чужа і на чужій землі
Родила їх, щенят, утроба!
– – – – – – – – – – –
Все, що зробив і що здобув.
Живе й твориме – всю країну
Хотіли за одну добу
Перетворити на руїну.
– – – – – – – – – – –
Благословляю гнів і меч,
Що голови знесе зміїні!
(Микола Рудь. Вбивці. – «Литературный Донбасс», 1937, №1−2).
Як зразок для літератури газети і журнали друкують спішно зварганені шедеври «фольклору»:
Горы-вершины
Мы вас перейдем,
Буржуев стало мало –
Последних перебьем.
(«Литературный Донбасс», 1938, № 2, с. 9−10).
30-і роки принесли великі втрати українській культурі, в тому числі й на Донеччині. Звичайно, життя тривало, працювали культурні установи, відкривалися нові навчальні заклади, виходили книжки. Тяжкі рани «лікували» урочистими звітами про небувале піднесення української культури. Ще з більшою помпою, ніж раніше, проводилися зустрічі з уцілілими письменниками.
«31 августа (1935 р. – Авт.) в Сталино приехала бригада украинских писателей в составе: председателя Правления союза писателей Украины тов. Сенченко (А. Сенченко, більше партчиновник, ніж письменник; не плутати з шельмованим письменником Іваном Сенченком. – Авт.), прозаика тов. Панча и драматурга тов. Корнейчука. Приехавшие были встречены на вокзале представителями партийных, общественных и писательских организаций Сталино.
Первого августа прибывшие писатели посетили Макеевский завод имени Кирова. Вечером знатные люди завода организовали встречу гостям. Побывав у кировцев, гости вернулись обратно в Сталино, где приняли участие в работе пленума Городского совета.
Второго числа бригада киевских писателей встретилась с писательским активом г. Сталино […] Вечером второго числа в клубе им. Балицкого актив Сталинской парторганизации встретился с бригадою выдающихся украинских писателей для обсуждения итогов Всемирного конгресса защиты культуры […] Бурными аплодисментами было встречено появление на трибуне драматурга Александра Корнейчука. Остроумная речь писателя о его заграничных впечатлениях, прослушанная с огромным вниманием, неоднократно прерывалось аплодисментами.
Второго августа на вокзале гостей провожали представители сталинских организаций. Бригада писателей выехала в Луганск и Мариуполь для проведения встреч с пролетарской общественностью Донбасса» («Литературный Донбасс», 1935, № 8−9).
От такою була невсипуща партійна і всенародна увага до літератури й товаришів письменників. Не те, що нині. Але чомусь не з’являлося яскравих творів про робітничий Донбас – попри безперервні заклики, вимоги, постанови обкомів партії та комсомолу, виклики на соцзмагання, тощо.
«Треба викликати на змагання таких російських письменників, як Безименський, Жаров, Караваєва та інші. Скласти договори на соцзмагання, взяти конкретні зобов’язання, розпочати змагання, й твори про комсомол Донбасу будуть» (Леонід Первомайський. Про виховання нових почуттів і наше літературне сьогодення. – «Літературний Донбас», 1933, №7−8, с.166).
Були і конкретні соцзобов’язання. «Письменник Г.Баглюк зобов’язався написати низку новел «Друзі мого дитинства» і закінчити їх до 15-річчя комсомолу; донецький поет Ю. Черкаський зобов’язався написати цикл віршів «Ячейка»; К. Герасименко – книгу віршів «Молодість»; письменник Клоччя зобов’язався написати п’єсу для Донецького ТРОМу; Смєляков зобов’язався приїхати до Донбасу й написати цикл віршів» і т. д. (там само, с.177).
На творчій нараді комсомольських письменників Донбасу висловлюються претензії до старших майстрів: «…Перебудова Донбасу є чи не найвідповідальніший акт у всьому соціалістичному будівництві нашої країни на даному етапі. Чому ж великі майстри художнього слова, зростаючи в процесі нашого будівництва, проходять мовчки повз цю тему? (там само, с.162).
Нарада звертається з відкритим листом до письменників усього Союзу, запрошуючи «кращих майстрів художнього слова приїхати на певний час до Донбасу» (там само, с. 160). Цей заклик підтримала інтернаціональна бригада МОРП: «Ми, персонально познайомившись із життям Донбасу, в своїй творчості про нього будемо всіма силами намагатися показати ударників комсомольців у всьому житті Донбасу» (підписи: Леон Муссінак, Франція; Емі Сяо, Китай; Олександр Барта, Угорщина; Лінард Лайценс, Латвія, – там само, с. 178).
Чому ж доводилося вдаватися до таких екстраординарних, по суті «силових» і малопродуктивних заходів? Річ не в тому, що робітнича тематика невдячна або протипоказана мистецтву. І дарма сьогодні це поняття вживають хіба що з іронією, як релікт тоталітарної доби. Насправді на той час у світовому мистецтві вже була велика традиція звертання до життя робітництва, і навіть виробничий процес не раз ставав об’єктом зображення та поетизації. Але радянським письменникам важко було змагатися з європейцями, бо їм ставлено фальшиві завдання: життєвий матеріал підпорядковувати поточним утилітарним гаслам партії. («Є правда наша і не наша», – вказував П. Постишев у промові на Пленумі правління СРПУ, закликаючи творити «не скороспілки, а великі художні полотна» – див. «Литературный Донбасс», 1935, №6, с.5). Навіть якщо прямо цього не вимагалося або й декларувалася творча свобода митця, на практиці оцінку плодів його праці здійснювали саме з цих позицій. І не було кінця ні грізним звинуваченням, ні дріб‘язковим причіпкам з приводу справжніх або уявлених відхилень від зигзагів «генеральної лінії» партії. Особливо беззахисними були менш відомі місцеві автори. Тут уже залишалося мало місця для того, щоб розкривати в робітничому житті глибини людських пристрастей і світ суверенної людської особистості або не допускати фальшу в естетизації праці. Не більше творчої свободи мав письменник і при звертанні до інших тем, іншого матеріалу.
Отож у підсумку з донецької літературної продукції 20−30-х років мало що залишилося помітними явищами в історії української чи російської літератур. Після Володимира Сосюри Донеччина дала ще одного справді талановитого поета – Костя Герасименка. На Донеччині сформувався Михайло Дубовик. Ввійшли в літературне життя Олександр Левада, Микола Упеник, Микола Рудь. Решта імен так і залишилася на сторінках «Забою» та «Літературного Донбасу». З прозових творів усе-таки заслуговують уваги пізніше викреслені з літератури «Горизонти» Г. Баглюка, «Депо» Юхима Зорі та «Гута» Фелікса Ковалевського як спроби бодай почасти дотримуватися реальності. Цікаво починають у ці роки Павло Байдебура та Андрій Клоччя – останній більше виявив себе в літературній і театральній критиці. Але з погляду пізнавального чимало можна почерпнути і з поезії та прози малохудожньої, аматорської, навіть графоманської – вона дає відчути панівні настрої, а інколи й деякі реалії доби, особливо якщо враховувати «коефіцієнт викривлення», вгадувати, що криється за спотвореннями. Так, зрештою, доводиться читати всю літературу 30-х років, принаймні публіковану.
Якщо говорити про «Забой», «Літературний Донбас» і «Литературный Донбасс», то на їхніх сторінках друкувалися твори не тільки донеччан (можливо, їх бракувало), а й інших українських та російських авторів. Нерідко саме вони надавали ваги журналові. В усякому разі, цим журнал здійснював важливу функцію ознайомлення своїх читачів з творчістю визнаних майстрів та створення ширшого літературного контексту для своїх донбасівських публікацій. Так з‘являлися на його сторінках «Роман Міжгір’я» Івана Ле, окремі поезії В. Сосюри, Л. Первомайського. Звичайно, добір запрошуваних авторів суворо регламентований: тільки «надійні»! Журнал дбайливо оберігав своїх читачів від «ідейно невитриманої» літератури.
Те ж саме можна сказати і про публікації російською мовою. З прози найпомітніша публікація – повість М.Ляшка «Доменная печь». Журнал охоче друкує поезії А. Безименського, Я. Смелякова, М.Матусовського – спрямування також зрозуміле. З-поміж власне донецьких прозаїків вирізнився Борис Горбатов, який швидко вийшов на всесоюзну літературну арену. Більш як півстоліття був пов’язаний із Донеччиною своєю літературною працею Ілля Гонімов; його оповідання та повісті з шахтарського життя і сьогодні зберігають певний пізнавальний інтерес. У 30-і роки почався письменницький шлях Петра Сєвєрова, в широкому тематичному діапазоні творчості якого Донбас посідає чільне місце.
Серед молодих російських поетів вирізнявся Юрій Черкаський; 1943 р. він загинув на фронті.
На жаль, немає змоги тут докладніше говорити про єдиного справді шахтарського поета – шахтарського і в розумінні особистої долі та способу життя, і в розумінні головної поетичної пристрасті: про Павла Беспощадного. Його спадщина нерівноцінна, багато речей скороспілих і скороминущих, багато продиктованого політичною кон’юнктурою та самозахистом від нападок вульгаризаторської критики, але ті кілька поетичних шедеврів, які в нього є («Коногон заболел», «Ночью», «Старый шахтер» та ін.), на мою думку, мали б забезпечити йому і місце в історії літератури, і вдячну пам’ять земляків. Мали б…
В одному з віршів Павел Беспощадний писав:
Путь Донбасса извилист, неровен
Для горняцких простых увертюр.
Но придет все же черный Бетховен
Из подземных гранитных конур.
«Черный Бетховен» так і не прийшов, великий борг не сплачено і вже ніколи не буде сплачено, але сам Павел Беспощадний був талановитим творцем отих «горняцких простых увертюр». На жаль, і він не зміг сповна розкритися через умови, в які був поставлений, через вимоги, які йому ставлено, через власну залежність від ідеологічних орієнтацій, які нав’язувалися суспільству.
П. Беспощадний прагнув подати, часом полемічно, не плакатний, а реальний образ Донбасу:
Не скажу я лживо: «дни так сладки!»
И по строчкам правды не сомну.
Раз забойщик в пьяненьком порядке
Вдрызг избил тяжелую жену.
– – – – – – – – – – –
И не золотом сверкают шахты толщи –
Далеко до пламенной зари…
Загуляла по Донбассу поножовщина,
Хулиганство в рудниках царит.
– – – – – – – – – – –
Ой вы будни, горестные будни,
Ой вы шахты, угольные ямы!
Рудник, рудник, дорогой мой рудник,
Раздирает сердце жизни драма.
Я не даром стал твоим поэтом,
Твои раны тяжки мне и жгучи,
Я иду к тебе с словами света,
Ты ж меня коверкаешь и мучишь…
Такі вистраждані слова Павла Беспощадного гостро контрастували з риторикою поетичної комсомолії, і дивно, як його не звинуватили у зневірі, тобто троцькізмі. Мабуть, урятував шахтарський стаж. І претензії до нього звучали швидше комічно. Так, з приводу знаменитого вірша «Коногон заболел», де так щемливо змальовано прощання смертельно хворого шахтаря з вірним другом усього життя конем Стрепетом, а власне і прощання Стрепета зі своїм хазяїном, – рецензент пише: «Беспощадному все-таки жалко коня, подземного товарища Стрепета. Но ведь Стрепет в глазах читателя не просто симпатичный конь. В таком контексте он не может оставаться просто конем, он уже перерастает в нечто большее и уже выражает собою прошлое шахты». Отже, виходить, поет романтизує минуле, а може, й жалкує за ним? В іншому вірші Беспощадний полемічно запитує: «Видали вы когда-нибудь ║ Шахтера, шедшего с работы?» – і малює картину не для реклами. Рецензент, хоч і доброзичливий, не утримується від докору: «…Перед читателем встает образ, о котором никак не скажешь, что это образ рабочего Донбасса, уже вступающего в социалистическую пятилетку». І порада: «Подобный образ можно перенести в другие условия, в иную (не нашу) действительность, чтобы он зазвучал художественно-правдиво и убедительно» (В.Соболев. О поэзии Павла Беспощадного. – «Литературный Донбасс», 1934, №6, с.106, 108).
Це й не дивно – критика підносила інші зразки, як-от у статті Ю.Западинського «За велике більшовицьке мистецтво» («Забой», 1932, №1): «Бригада» – вірш Калгинова – це зразок пролетарської лірики, сповненої радощів молодого творця соціалістичних форм праці:
Я сегодня счастлив и рад,
В груди – погода солнечного дня.
Потому что наша лучшая бригада
Разогналась, цифрами звеня».