Єнакієв Федір Єгорович народився 1852 року в сім’ї потомственних дворян. Батько, Єгор Васильович Єнакієв, був вихідцем з Херсонської губернії.
За державну службу був нагороджений орденами Святого Станіслава II і III ступенів, срібною медаллю короля Прусії, багатьма іншими нагородами. Мати була донькою колезького асесора. Федір був старшим у великій сім’ї, де крім нього було ще семеро дітей. Успішно здобувши середню освіту, на сімейній раді Федір оголосив, що вступатиме до Інституту інженерів шляхів сполучення.
На той час у Росії почався бум залізничного приватного будівництва. Так звана концесійна лихоманка дала поштовх стрімкому розвитку транспортної галузі, яка потребувала нових кадрів. Закінчивши 1876 року інститут, Єнакієв у званні цивільного інженера розпочав трудову біографію на Миколаївській залізниці. Разом з дипломом він також отримав право на чин колезького секретаря у разі «вступу на державну службу». Молодий інженер вирішує спробувати себе в чиновницькій справі й переходить до Головного товариства Російських залізниць, у Головний комітет для збирання пожертв на користь дитячих притулків відомства установ імператриці Марії. За тридцять років він від колезького секретаря дослужився до статського радника.
Різнопланова діяльність дала Ф.Єнакієву можливість не лише детально вивчити залізничне господарство, а й напрацювати впливові зв’язки серед вітчизняних і зарубіжних бізнесменів. 1886 року він входить до складу правління Товариства Балтійської залізниці, потім його обирають директором товариства. Вдало складається й особисте життя Федора. 1885 року в Санкт-Петербурзі він вінчається з дочкою таємного радника Ганною Вінберг, у них народжується п’ятеро дітей — три сини й дві доньки.
Наприкінці ХIХ ст. російський уряд для підйому сільськогосподарського виробництва, хлібної торгівлі почав стимулювати елеваторну справу. Єнакієв, бачачи перспективність розвитку цього напряму, стає членом Петербурзького елеваторного акціонерного товариства. Проте залізничний бізнес не залишає й на початку 90-х років засновує Товариство під’їзних залізничних шляхів. Водночас Єнакієв опікується залученням у Росію іноземних інвестицій.
Іноземний капітал на промисловому ринку Росії в той час помітно активізувався. Інвестиції вкладали і в зарубіжні акціонерні товариства, що мали дочірні підприємства і в Росії, і в «рідні» російські підприємства, акції та облігації яких котирувалися на західних біржах. Більше половини іноземних інвестицій у промисловості припадало на гірництво, близько чверті — на металообробку, понад десяту частину — на текстильне виробництво. Надходили інвестиції переважно з Франції, Великої Британії, Німеччини й Бельгії.
Використовуючи нові можливості, ділові зв’язки, а також досвід «Новоросійського Товариства кам’яновугільного, залізного й рейкового виробництва», створеного англійцем Дж. Юзом, Єнакієв вирішив створити Російсько-Бельгійське металургійне товариство для спорудження профільного підприємства в Донбасі. Він розробив статут товариства і подав його на розгляд Міністерства фінансів, яке навесні 1895 року подало статут на затвердження Комітету міністрів. 2 червня цього ж року уряд затвердив статут.
У своєму висновку з приводу статуту нового товариства міністр фінансів Вітте писав: «Збільшення виробництва заліза, сталі й виробів з них, а також розширення машинобудування набуває в цей час особливо важливого значення через нагальну необхідність задоволення потреб Великої Сибірської дороги, що будується, а також у зв’язку зі спорудженням лінії від Вологди до Архангельська і запропонованого поступового спорудження мережі місцевих залізниць здешевленого типу. Тож будь-який почин приватних осіб у справі розвитку нашої металургійної, машинно-суднобудівної промисловості заслуговує на заохочення.
Проте розраховувати на впровадження в цій галузі сприяння вітчизняних капіталів навряд чи можливо і через брак у нас вільних капіталів, і особливо внаслідок слабкого зацікавлення російських капіталістів у спрямуванні своїх зусиль у металургійне виробництво. Вважаю за потрібне дозволити інженерам: титулярному радникові Ф.Є.Єнакієву, надвірному радникові Б.А.Яловецькому і бельгійським підданим Октаву Неф-Орбану та Оскару Біє заснувати на основі наданого при цьому проекту статуту акціонерне товариство під назвою Російсько-Бельгійське металургійне товариство».
Вивчивши можливі варіанти місця розташування нового заводу, Єнакієв зупинився на селищі Софіївка Бахмутського повіту. Він обгрунтував перед компаньйонами свій вибір кількома причинами. По-перше, раніше тут уже діяв дослідний чавуноплавильний завод, названий на честь Петра I Петровським. Завод було закрито 1868 року через невдачі з випалюванням коксу під час виробництва чавуну. Його активи було вирішено «частково передати в інші казенні заводи, частково ж направити на публічний продаж». Однак залишилися робочі кадри. Крім того, був перспективний ринок збуту продукції у зв’язку з активізацією залізничного будівництва й переоснащенням Військово-морського чорноморського флоту.
У результаті 1895 року в трьох кілометрах від старого заводу, на землях, придбаних Російсько-бельгійським товариством у князя Долгорукого, почалося спорудження нового металургійного заводу, який отримав ту саму назву — Петровський. Будівництво тривало майже два роки. 27 листопада 1897 року було задуто першу доменну піч й отримано перші пуди металу.
У приймальному акті державної комісії зазначалося: «… Завод складається з двох доменних печей з добовою продуктивністю 18.000 пудів чавуну, з плавкою на криворізьких і місцевих рудах, 120 коксових батарей, двох конверторів проектною потужністю 36.000 пудів сталі, двох вугільних шахт, рельсопрокатного відділення, бессемерівського й мартенівського цехів».
Одночасно із заводом було збудовано кам’яновугільні копальні: Верівська, Нар’євська, Бунге. Поряд з підприємствами зростали робітничі селища, в яких мешкали і місцеві жителі, і ті, хто прийшов на заробітки з різних регіонів України й Росії.
Завод поступово розширювався і набирав сили. 1899 року тут уже працювали 2.665 робітників. 1900 року задувається третя домна й починає діяти 20-тонна мартенівська піч. У наступні чотири роки завдяки постійним зусиллям Єнакієва вступають до ладу ще дві мартенівські печі й дрібносортний стан «360». Єнакієвський завод стає одним з найбільших на півдні імперії, працюючи переважно за державними замовленнями, виробляючи рейки для нових залізниць.
Єнакієв опікувався соціальною інфраструктурою заводських селищ. Відзначаючи його заслуги в цьому напрямі, Бахмутські повітські та Катеринославські губернські земські збори 1898 року ухвалили рішення — місцевість, де було розміщено Петровський завод, копальні і селища Російсько-бельгійського металургійного товариства, назвати ім’ям його фундатора — Єнакієве. Таку саму назву отримала й залізнична станція. До 1916 року тут проживали 16 тис. осіб. У центрі Єнакієвого стояли дві кам’яні церкви, молитовний будинок, костьол, синагога, чотири двоповерхових і 20 одноповерхових будинків для бельгійських фахівців і підприємців, два готелі, пошта, їдальня. Було збудовано заводську лікарню, де 1912 року працювали три лікарі та три фельдшери, які обслуговували 185 ліжок.
Робітники могли провести вільний час у «Народному будинку», кінотеатрі «Ілюзія», клубі працівників металургійного заводу, бібліотеці споживчого товариства. Діти робітників Російсько-бельгійського товариства навчалися у чотирикласній місцевій і заводській трикласній церковноприходській школах та двокласній школі Товариства допомоги бідним євреям.
Сучасники згадують Федора Єнакієва як людину високоосвічену, «американського способу дій», надзвичайно розумну. Його невгамовна натура постійно потребувала нових справ. У перервах між напруженою роботою з керування Петровським заводом він розробив проект залізничної лінії Штерівка — Маріуполь, таким чином відкривши дорогу вугіллю Луганщини на ринки збуту імперії. 1901 року спільно з кількома підприємцями Єнакієв заснував Російсько-перське товариство для експлуатації мідних, срібно-свинцевих копалень Персії. Діяльність товариства високо оцінив перський уряд, а Федір Єнакієв з рук шаха Персії отримав одну з найвищих нагород країни — орден Лева й Сонця другого ступеня з червоною стрічкою.
Федір Єгорович Єнакієв раптово помер у ніч на 29 січня 1915 року під Москвою. У некролозі, вміщеному в журналі «Горнозаводское дело», №5 за 1915 рік, зазначалося, що він «постійно займався проектами широкого розмаху, а його доброта і чуйність залишили світлий спогад у тих, хто його знав». На згадку Донбасу Єнакієв залишив ціле місто, яке й нині успішно виплавляє метал і гордо носить ім’я свого творця.
КОНТРАКТИ