Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів’ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.
* * *
У тридцять літ ти тільки народився,
аби збагнути: мертвий ти еси
у мертвім світі. і нема нікого
окруж. Ти тільки сам. і – мрець еси.
Хіба що так: недозволенний простір
живого духу кличе самосмерть
подобою життя. Це – на початку.
А далі вже – й убійництвом. Проте
природа розправляеться простіше.
Бо плоть твоя сплюндрована до тебе
і дух тобі спотворили давно.
Поневажаю індивідуальність –
справіковий набуток лихоліть.
Отож – бреди назад. і скільки сили
простуй назад. Бо тільки там життя –
ще до народження. із світу імітацій –
вповзи у кожну з вимінених шкур.
Простуй назад – в народження вертайся,
де щастя глупства, смороду і тьми,
і там витворюй рай. Там так і треба:
людина має спати – отже й спить,
белькочучи якісь слова спросоння.
Земля укрилась панцирем, немов
стара, давно оглухла черепаха,
а ти на ній, мов кузочка мала,
що творить сталий світ на збіглій хвилі.
Нівроку, відмолоджується смерть.
* * *
Мов жертва щирості – життя,
мов молодечих крил
пружнавий тріск, як небуттям
укрився суходіл.
Ти ще на кінчику пера
возносишся увись.
а вже пора? Давно пора.
Спадаючи, молись.
Як жертва щирості, як кат
оговтаних бажань,
переминай за гранню грань,
чекаючи розплат –
за те, що марнував свій вік,
надміру неба праг,
що був людині чоловік,
і друг, і брат, і враг.
і я найперше помолюсь
і вдруге помолюсь
і втрете помолюсь.
і в смерть
з землею поріднюсь.