Сергій Сергійович Прокоф\’єв — видатний російський композитор, автор 8 опер, 7 балетів, 7 симфоній та багатьох камерно-інструментальних творів, а також музики до кінофільмів. Лауреат Сталінської премії (1943, 1946 — тричі, 1947, 1951).Сергій Сергійович Прокоф\’єв народився 11 квітня (23 квітня за новим стилем) 1891 року в маєтку Сонцівка Бахмуцького повіту Катеринославської губернії (нині село Красне Красноармійського району Донецької області) у сім\’ї управителя маєтку Сергія Олексійовича Прокоф\’єва.
Сергій Сергійович Прокоф\’єв — видатний російський композитор, автор 8 опер, 7 балетів, 7 симфоній та багатьох камерно-інструментальних творів, а також музики до кінофільмів. Лауреат Сталінської премії (1943, 1946 — тричі, 1947, 1951).
Сергій Сергійович Прокоф\’єв народився 11 квітня (23 квітня за новим стилем) 1891 року в маєтку Сонцівка Бахмуцького повіту Катеринославської губернії (нині село Красне Красноармійського району Донецької області) у сім\’ї управителя маєтку Сергія Олексійовича Прокоф\’єва.
Виховання сина взяла на себе мати, яка була гарною піаністкою. Сергій почав займатися музикою з 5 років і вже тоді виявляв інтерес до творчості. Мати записувала складені їм п\’єси: рондо, вальси, пісеньки, «Індійський галоп». У віці 9-10 років хлопчик-композитор написав опери: «Велетень» і «На пустельних островах». У 1902-1903 роках брав приватні уроки теорії та композиції у Рейнгольда Глієра.
У віці 13 років (1904) вступив до Петербурзької консерваторії, де навчається композиції у К.Лядова, Миколи Римського-Корсакова, О.К.Глазунова, Я.Вітола.
В 1909 році закінчив консерваторію як композитор з задовільними оцінками (головним чином через творчі нерозуміння з професурою, що додержувалася академічного напрямку в музиці) і продовжив навчатись у консерваторії як піаніст у А.Н.Єсипової.
У 1914 році закінчив консерваторію як піаніст зі своїм 1-м концертом для фортепіано з оркестром, отримавши найвищу оцінку та гран-прі — рояль. В консерваторські роки Прокоф\’єв також займався диригуванням у Н.Черепніна, зав\’язав дружні стосунки з Н.Мясковським та Б.Асаф\’євим.
У 1914—1918 роках багато концертував у Москві, Петрограді, інших містах Росії. Музика Прокоф\’єва стала предметом запеклих дискусій у музичних колах. Для його ранніх творів характерні гротесковість, сатиричні мотиви. Його музика принципово антиромантична, часто — жорсткозвучна, пронизана дисонансами, дуже енергійна в ритмічному відношенні. Найбільш помітні у цей період — балет «Казка про блазня…» (1915), опера «Гравець» за однойменним романом Достоєвського (1915—1916), декілька інструментальних концертів і сонат, «Скіфська сюїта» (1915) і кантата «Семеро їх» (1917). Один з шедеврів раннього Прокоф\’єва — його Класична симфонія (1917), зразок «нової простоти»: нею композитор немов продемонстрував критикам своє блискуче володіння неокласичним стилем.
У 1918 році Сергій Прокоф\’єв у розпал громадянської смути залишає батьківщину (йому вдається випросити дозвіл на виїзд особисто у Луначарського) та вирушає через Японію до США (через війну в Європі вимушений був рухатись саме таким маршрутом), де активно гастролює як піаніст і диригент. У 1919-му Прокоф\’єв завершив комічну оперу «Любов до трьох апельсинів» (поставлена у 1921 оперним театром у Чикаго). До цього часу відноситься також Третій фортепіанний концерт. В Америці Прокоф\’єв не мав значного успіху, що стало причиною його переїзду до Європи.
У 1922 Прокоф\’єв переселився до Німеччини в мальовниче приальпійське містечко Етталь, де починає роботу над оперою «Вогняний Янгол». У цьому містечку Прокоф\’єв одружився на іспанській співачці Ліні Кодіна (псевдонім Ліна Люб\’єра, по переїзду в СРСР — Ліна Іванівна), від якої мав 2 дітей.
У 1923 перебрався до Парижа, де швидко добився визнання, значним чином завдяки знайомству з видатним російським театральним діячом C.Дягілєвим, який поставив його «Казку про блазня…», а також замовив і пізніше поставив балети «Сталевий скік» (1927) і «Блудний син» (1928). У Парижі Прокоф\’єв провів наступне десятиліття, виїжджаючи в тривалі концертні турне країнами Європи і по Америці, які мали грандіозний успіх.
У 1927 році Прокоф\’єв вперше відвідує СРСР, де має величезний успіх. Пізніші гастролі до СРСР здійснювались у 1929 та 1932 роках. У цей період з\’явилися Друга, Третя і Четверта симфонії і Четвертий і П\’ятий фортепіанні концерти, в яких стиль Прокоф\’єва досяг піку напруженості і гостроти, а також більш м\’який за стилем балет “На Дніпрі” (1932).
У 1933 році Сергій Прокоф\’єв разом з сім\’єю переїзжає до СРСР (в 1936 — остаточно). Причина повернення Прокоф\’єва є предметом дискусій в колі музикознавців.
Головною причиною повернення композитора вважається туга за батьківщиною.
Окрім того на думку музикознавців характерною рисою характеру Прокоф\’єва було бажання бути першим, яке проявлялося в усіх сферах його діяльності. Відомо, що в Європі на той час найбільшу славу композиторів та піаністів плекали С.Рахманінов та І.Стравінський, в той час як після успішних гастролей в СРСР Прокоф\’єв мав усі шанси бути недосяжним лідером.
Деякі мемуаристи вказують на картярські борги Прокоф\’єва.
З поверненням Прокоф\’єва до СРСР відбувається різкий стилістичний злам у творчості в бік спрощення, більшої доступності, виразності та класичної строгості музичної мови. Змінюється і образність музики Прокоф\’єва. Так, згідно з влучним спостереженням композитора С.М.Слонімського, у центрі симфоній Прокоф\’єва стоїть людина, а починаючи з П\’ятої симфонії (1944) — радянська людина.
Серед найвизначніших творів, написаних у СРСР — “Ромео і Джульєтта“ (1935), симфонічна казка «Петя і вовк» (1936), кантата до 20-річчя Жовтня (1937), кантата «Олександр Невський» (1939). У 1938 Прокоф\’єв здійснює останні гастролі до Європи та США, які відбуваються з блискучим успіхом, зокрема Прокоф\’єву пропонують вигідний контракт у Голлівуді, від якого, однак, композитор відмовився.
У 1941 році, напередодні війни, Прокоф\’єв залишає сім\’ю — дружину і двох синів — і йде до Міри Мендельсон, поетеси та активної комсомолки, згодом — співавторки лібретто його опер «Дуенья» та «Війна і мир».
Під час війни Прокоф\’єв відправляється на Кавказ, пізніше в Алма-Ату, де поряд з камерними та симфонічними творами пише фронтові пісні, багато концертує. У 1942 році пише музику до фільму «Іван Грозний» (режисер С.Ейзенштейн). Серед найвидатніших творів воєнних років — 7-а фортепіанна соната (перший твір удостоєний Сталінської премії), опера «Війна і мир», 5-а симфонія, балет «Попелюшка».
Останній період життя Прокоф\’єва надзвичайно складний. У повоєнні роки у композитора розвивається гіпертонія, що загострюється важкими приступами. У 1948 році композитор потрапляє під Жданівські ідеологічні чистки, зокрема Прокоф\’єв фігурує у славнозвісній Постанові ВКП(б) „Об опере «Великая дружба» В.Мурадели“ (10 лютого 1948). У відповідь композитор в дусі епохи висловлює «подяку партії за чіткі вказівки, ухвали, що допомагають (…) у пошуках музичної мови, зрозумілої і близької нашому народу, гідного нашого народу і нашої великої країни».
Того ж року Прокоф\’єв оформляє свій другий шлюб— з Мірою Мендельсон. У березні 1948 року його першу дружину Ліну Прокоф\’єву, іспанку за походженням, заарештовують за звинуваченням у шпигунстві, засуджують до 20 років таборів і засилають до Воркути. За свідченням в\’язня ГУЛАГа Євгенія Таратути, Ліна Іванівна отримувала листи тільки від своїх синів.
Серед значних творів Прокоф\’єва останніх років — опера «Повість про справжню людину» (1948), 7-ма симфонія (1952, остання Сталінська премія), Симфонія-концерт для віолончелі (1952).
Помер Прокоф\’єв 5 березня 1953 року — на 40 хвилин пізніше Сталіна та з тієї ж причини: крововилив у мозок. Для радянської спільноти смерть композитора довгий час була затьмарена скорботою, пов\’язаною із втратою радянського вождя.
Сергій Сергійович Прокоф\’єв народився 11 квітня (23 квітня за новим стилем) 1891 року в маєтку Сонцівка Бахмуцького повіту Катеринославської губернії (нині село Красне Красноармійського району Донецької області) у сім\’ї управителя маєтку Сергія Олексійовича Прокоф\’єва.
Виховання сина
взяла на себе мати, яка була гарною піаністкою. Сергій почав займатися музикою з 5 років і вже тоді виявляв інтерес до творчості. Мати записувала складені їм п\’єси: рондо, вальси, пісеньки, «Індійський галоп». У віці 9-10 років хлопчик-композитор написав опери: «Велетень» і «На пустельних островах». У 1902-1903 роках брав приватні уроки теорії та композиції у Рейнгольда Глієра.У віці 13 років (1904) вступив до Петербурзької консерваторії, де навчається композиції у К.Лядова, Миколи Римського-Корсакова, О.К.Глазунова, Я.Вітола.
В 1909 році закінчив консерваторію як композитор з задовільними оцінками (головним чином через творчі нерозуміння з професурою, що додержувалася академічного напрямку в музиці) і продовжив навчатись у консерваторії як піаніст у А.Н.Єсипової.
У 1914 році закінчив консерваторію як піаніст зі своїм 1-м концертом для фортепіано з оркестром, отримавши найвищу оцінку та гран-прі — рояль. В консерваторські роки Прокоф\’єв також займався диригуванням у Н.Черепніна, зав\’язав дружні стосунки з Н.Мясковським та Б.Асаф\’євим.
У 1914—1918 роках багато концертував у Москві, Петрограді, інших містах Росії. Музика Прокоф\’єва стала предметом запеклих дискусій у музичних колах. Для його ранніх творів характерні гротесковість, сатиричні мотиви. Його музика принципово антиромантична, часто — жорсткозвучна, пронизана дисонансами, дуже енергійна в ритмічному відношенні. Найбільш помітні у цей період — балет «Казка про блазня…» (1915), опера «Гравець» за однойменним романом Достоєвського (1915—1916), декілька інструментальних концертів і сонат, «Скіфська сюїта» (1915) і кантата «Семеро їх» (1917). Один з шедеврів раннього Прокоф\’єва — його Класична симфонія (1917), зразок «нової простоти»: нею композитор немов продемонстрував критикам своє блискуче володіння неокласичним стилем.
У 1918 році Сергій Прокоф\’єв у розпал громадянської смути залишає батьківщину (йому вдається випросити дозвіл на виїзд особисто у Луначарського) та вирушає через Японію до США (через війну в Європі вимушений був рухатись саме таким маршрутом), де активно гастролює як піаніст і диригент. У 1919-му Прокоф\’єв завершив комічну оперу «Любов до трьох апельсинів» (поставлена у 1921 оперним театром у Чикаго). До цього часу відноситься також Третій фортепіанний концерт. В Америці Прокоф\’єв не мав значного успіху, що стало причиною його переїзду до Європи.
У 1922 Прокоф\’єв переселився до Німеччини в мальовниче приальпійське містечко Етталь, де починає роботу над оперою «Вогняний Янгол». У цьому містечку Прокоф\’єв одружився на іспанській співачці Ліні Кодіна (псевдонім Ліна Люб\’єра, по переїзду в СРСР — Ліна Іванівна), від якої мав 2 дітей.
У 1923 перебрався до Парижа, де швидко добився визнання, значним чином завдяки знайомству з видатним російським театральним діячом C.Дягілєвим, який поставив його «Казку про блазня…», а також замовив і пізніше поставив балети «Сталевий скік» (1927) і «Блудний син» (1928). У Парижі Прокоф\’єв провів наступне десятиліття, виїжджаючи в тривалі концертні турне країнами Європи і по Америці, які мали грандіозний успіх.
У 1927 році Прокоф\’єв вперше відвідує СРСР, де має величезний успіх. Пізніші гастролі до СРСР здійснювались у 1929 та 1932 роках. У цей період з\’явилися Друга, Третя і Четверта симфонії і Четвертий і П\’ятий фортепіанні концерти, в яких стиль Прокоф\’єва досяг піку напруженості і гостроти, а також більш м\’який за стилем балет “На Дніпрі” (1932).
У 1933 році Сергій Прокоф\’єв разом з сім\’єю переїзжає до СРСР (в 1936 — остаточно). Причина повернення Прокоф\’єва є предметом дискусій в колі музикознавців.
Головною причиною повернення композитора вважається туга за батьківщиною.
Окрім того на думку музикознавців характерною рисою характеру Прокоф\’єва було бажання бути першим, яке проявлялося в усіх сферах його діяльності. Відомо, що в Європі на той час найбільшу славу композиторів та піаністів плекали С.Рахманінов та І.Стравінський, в той час як після успішних гастролей в СРСР Прокоф\’єв мав усі шанси бути недосяжним лідером.
Деякі мемуаристи вказують на картярські борги Прокоф\’єва.
З поверненням Прокоф\’єва до СРСР відбувається різкий стилістичний злам у творчості в бік спрощення, більшої доступності, виразності та класичної строгості музичної мови. Змінюється і образність музики Прокоф\’єва. Так, згідно з влучним спостереженням композитора С.М.Слонімського, у центрі симфоній Прокоф\’єва стоїть людина, а починаючи з П\’ятої симфонії (1944) — радянська людина.
Серед найвизначніших творів, написаних у СРСР — “Ромео і Джульєтта“ (1935), симфонічна казка «Петя і вовк» (1936), кантата до 20-річчя Жовтня (1937), кантата «Олександр Невський» (1939). У 1938 Прокоф\’єв здійснює останні гастролі до Європи та США, які відбуваються з блискучим успіхом, зокрема Прокоф\’єву пропонують вигідний контракт у Голлівуді, від якого, однак, композитор відмовився.
У 1941 році, напередодні війни, Прокоф\’єв залишає сім\’ю — дружину і двох синів — і йде до Міри Мендельсон, поетеси та активної комсомолки, згодом — співавторки лібретто його опер «Дуенья» та «Війна і мир».
Під час війни Прокоф\’єв відправляється на Кавказ, пізніше в Алма-Ату, де поряд з камерними та симфонічними творами пише фронтові пісні, багато концертує. У 1942 році пише музику до фільму «Іван Грозний» (режисер С.Ейзенштейн). Серед найвидатніших творів воєнних років — 7-а фортепіанна соната (перший твір удостоєний Сталінської премії), опера «Війна і мир», 5-а симфонія, балет «Попелюшка».
Останній період життя Прокоф\’єва надзвичайно складний. У повоєнні роки у композитора розвивається гіпертонія, що загострюється важкими приступами. У 1948 році композитор потрапляє під Жданівські ідеологічні чистки, зокрема Прокоф\’єв фігурує у славнозвісній Постанові ВКП(б) „Об опере «Великая дружба» В.Мурадели“ (10 лютого 1948). У відповідь композитор в дусі епохи висловлює «подяку партії за чіткі вказівки, ухвали, що допомагають (…) у пошуках музичної мови, зрозумілої і близької нашому народу, гідного нашого народу і нашої великої країни».
Того ж року Прокоф\’єв оформляє свій другий шлюб— з Мірою Мендельсон. У березні 1948 року його першу дружину Ліну Прокоф\’єву, іспанку за походженням, заарештовують за звинуваченням у шпигунстві, засуджують до 20 років таборів і засилають до Воркути. За свідченням в\’язня ГУЛАГа Євгенія Таратути, Ліна Іванівна отримувала листи тільки від своїх синів.
Серед значних творів Прокоф\’єва останніх років — опера «Повість про справжню людину» (1948), 7-ма симфонія (1952, остання Сталінська премія), Симфонія-концерт для віолончелі (1952).
Помер Прокоф\’єв 5 березня 1953 року — на 40 хвилин пізніше Сталіна та з тієї ж причини: крововилив у мозок. Для радянської спільноти смерть композитора довгий час була затьмарена скорботою, пов\’язаною із втратою радянського вождя.
Підготував Єаген Лавриненко (dN)