У повоєнні роки Донбас, нарощуючи свій економічний потенціал, стає і потужним науковим центром. Однак не може похвалитися аналогічним зростанням культурної інфраструктури. Так, кількість театрів навіть зменшилася порівняно з довоєнним періодом: у Ворошиловградській області їх було 6 у 1940 р. і тільки 2 у 1966. Зате розширювалася мережа культурно-освітніх закладів, художніх та музичних училищ; заохочувано художню самодіяльність: у середині 70-х років у Донецькій області було понад 8 тисяч колективів художньої самодіяльності, у Луганській – 5,5 тисячі. Причому самодіяльна художня творчість меншою мірою, ніж професійна, втрачала своє національне обличчя.
Загалом же зусилля влади були зосереджені на виробництві: за Донбасом і далі зберігалася роль «Всесоюзної кочегарки» та «Всесоюзної кузні».
У цікавих, дуже змістовних спогадах відомого державного діяча Радянської України, колишнього першого секретаря Донецького обкому КПУ, а потім голови Ради Міністрів України, Олександра Ляшка чимало матеріалу про політичні та соціально-економічні процеси на Донеччині в 50-60-і роки, є й ремінісценції, що стосуються репресій 30-х років та голоду 1932-1933 і 1946-1947 років. Але характерно, що, докладно описуючи перипетії партійно-господарського життя, автор нічого не може пригадати з життя культурного, мистецького. Зрозуміло: ця сфера була на периферії інтересів партійних керівників.
А втім, один епізод є, і він надзвичайно промовистий. Відомий український композитор Вадим Гомоляка написав музику до балету «Чорне золото», присвяченого епопеї будівництва комсомольських шахт у Донбасі. Дія відбувалася на шахті «Закарпатська – Комсомольська», в основі лібретто – любов дівчини із Закарпаття і хлопця-будівельника, що став шахтарем. Балет був поставлений 1958 року в Донецькому театрі опери і балету, ішов також у Києві й Будапешті. При перегляді спектаклю в Донецьку А. Ляшко як секретар обкому висловив зауваження, що донецька тема звучить у музиці блідіше, ніж карпатська. Композитор щиро зізнався, що «написання музики до фону Донбасу» становило для нього труднощі: «Я мало жил на этой земле, хотя люди здесь золотые. Земля донецкая пока что для меня по-настоящему не зазвучала, не запела. Другое дело Карпаты. Там, каждый уголок, каждая смерека, каждый камешек на перекатах горных речек поют своим голосом. Даже капли дождя».
Це багатозначне зізнання натякає на причини невдачі багатьох творів навіть талановитих авторів на «задану тему».
Але в епізоді з балетом «Чорне золото» є ще один цікавий момент. Захотів його подивитися шеф ідеологічного відділу ЦК КПРС Л.Ф.Ільїчов, який приїхав на Донбас на чолі групи, що готувала питання про масово-політичну та виховну роботу в області для розгляду на нараді в ЦК КПРС. Після першої дії високий гість, схваливши музику, висловив невдоволення одним персонажем – Яшкою-стилягою, який мав символізувати негативні явища серед молоді. Коли почалася друга дія, Яшки-стиляги не стало. Тоді високий гість поцікавився: куди він дівся? Головреж пояснив: після «тонкого замечания» парткерівника його прибрали зі сцени. Парткерівник-ліберал розсміявся: це вже занадто! Тоді головреж пообіцяв: у третій дії «Яшка попадет в бригаду коммунистического труда, и по мере его перевоспитания там будет меняться характер его танцев. Его полюбит хорошая девушка».
Ільїчов, чоловік недурний і не без почуття гумору, робить висновок: «Видите, Александр Павлович, как все в искусстве просто?» (Александр Ляшко. Груз памяти. Трилогия. Воспоминания. Книга вторая. Путь в номенклатуру. – К. , 1997, с.375-378).
У 60-і-80-і роки Донбас виходить на одне з перших місць в Україні та в усьому Союзі за освітнім потенціалом, кількістю масових бібліотек, тиражами місцевої преси на душу населення. Однак у статистичних довідниках дарма шукати, скажімо, даних про мову навчання в школах, мову книжкової та газетної продукції тощо. Такі дані стали засекреченими по всій країні, в Донбасі ж вони могли б просто шокувати на тлі офіційних політичних версій про розквіт української соціалістичної національної культури. Не заслуговував цей край, цей люд такої міри деукраїнізації! Адже елементи національного самоусвідомлення, імпульси національної гідності ще жили і шукали виявлення. Ось, скажімо, широко відзначалося 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка, і, попри зрозумілий казенний характер відзначення, воно давало вихід і щирим почуттям пієтету, що єднали всю Україну. Цікаво, що в ІХ обласній виставці творів художників Луганської області, де більшість із 240 картин 101 автора була присвячена шевченківській тематиці, взяли участь ще й 58 учнів Луганської дитячої художницької школи зі своїми версіями образу Шевченка. Не останнім вогнищем українського культурного життя була Донецька філія Спілки радянських письменників України: Павло Байдебура, Андрій Клоччя, Віктор Соколов, Григорій Кривда, Євген Летюк, журналісти «Радянської Донеччини». Але треба підкреслити, що й ті поети та прозаїки, які писали російською мовою – Володимир Труханов, Михайло Фролов, Віктор Шутов, Петро Сєверов, Тарас Рибас (луганчанин), – також відчували себе причетними до української культури.
Шістдесятницьке відродження озивається і на Донеччині: Василь Голобородько, Василь Стус та його друзі. Нові імена з’являються в літературі й мистецтві. Пожвавлюється рух і на ідейно-естетичній трасі Київ-Донецьк. У комплектуванні заснованого 1959р. Горлівського художнього музею брали участь Київські художники М.Глущенко, Т.Яблонська, Б.Піаніда, В.Зарецький. А в експозиції музею були представлені також твори М.Пимоненка, С.Світославського, К.Трохименка, С.Шишка, В.Касіяна, О.Кульчицької, художників Закарпаття – Ф.Манайла, А.Коцка, З.Шолтеса. У 1966 році на Донеччину приїздять відомі київські художники Г.Синиця, А.Горська, Г.Зубченко, Г.Марченко, щоб працювати над художньою мозаїкою «Прометей». Вони проклали дорогу іншим – 1969 р. у Краснодоні над мозаїкою «Прапор перемоги» працюють В.Зарецький, А.Лимарєв, П.Плаксій. Інтерес являють враження про Донеччину, якими Алла Горська ділилася в листах до Панаса Заливахи. «Земля тут стара, териконами увінчана. Люди дивні. Навіть ті, що тут народились, згадують не цю землю, де вперше ступили босоніж, а ту землю, звідки їх батьки» (А. Горська, лист до Опанаса Заливахи – 3 серпня 1969 р. || Червона тінь калини. Листи, спогади, статті. Алла Горська. К. , 1996, с. 62).
«Фактично це буде історія Радянської влади на конкурентному матеріалі Краснодонської «Молодої гвардії» (62).
Лист від 9 лютого 1968: «Ми працюємо зараз в м. Краснодоні. Створюємо культову споруду – музей «Молодої гвардії». Це надзвичайно цікаве, сучасне рішення музею, і саме музею молодогвардійців – людей, які духом не скорилися фашистам, загинули» (55).
24 вересня 1969 р.
«. . . Гастролювали в Краснодоні хлопці, київські хлопці, поети: Забаштанський [В-р] та Тимошенко [Б-с]. Була на одному виступі. Загалом добре. Речі цікаві і слабкі. Діти сприймали поетів добре. Більшість дорослих об’їлася побутом. [. . . ] Із гастролів проходить аншлагом сексуально-темпераментна циганщина. А звідти і ставлення до роботи. Побачили б Ви, Опанасе, якість робіт на нашому будівництві! Не розумію держави – стільки втрачати, створюючи бидло» (97).
В 60-і роки минулого століття Донецьк стає одним із центрів джазового життя – як місцевого, так і гастрольного. (Нині, здається, відроджується ця його слава: вже п’ятий рік з успіхом проходить міжнародний музичний фестиваль «Донецький джаз», який засвідчує багатство різнонаціональних джазових традицій та манер виконання, цього року це був «ДоДж – 2005»: Донецьк, Київ, Москва. Будемо сподіватися, що поряд із зарубіжними зірками зростатиме участь у ньому українських джазистів, для яких він є доброю школою. )
Для індустріальних, високо урбанізованих регіонів світу не є характерними фольклорні, самодіяльні форми культурного життя. Під цим оглядом Донеччину можна вважати щасливим винятком. В 70-і роки в Донецькій області діяло понад 8 тисяч колективів художньої самодіяльності, в Луганській – 5,5 тисяч. І в них більшою мірою, ніж у професійній творчості, зберігався зв’язок з національним грунтом.
В повоєнні роки посилюється процес русифікації Донбасу, як і всієї України. Здавалося б, парадокс: адже в кінці 50-х рр. . «на новобудови Донбасу прибували, переважно з західних областей, багато (до 200 тисяч річно) юнаків та дівчат. Вони створювали сім’ї, заводили дітей» (Г. М. Панчук. Зміни в чисельності населення Донбасу за 1959-1994 рр. // Матеріали вузівської наукової конференції професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідних робіт: історичні науки, політологія. Кн. . ІІ. Д. , 1997, с. 162). Але жорстокий молох русифікації усе перемелював. Хрущовська реорганізація шкільної справи призвела до катастрофічного зменшення кількості українських шкіл, а потім усебічне забезпечення дістала цілеспрямована політика створення т. зв. «нової історичної спільності» – «єдиного радянського народу». Результати цієї політики настільки суперечили офіційним твердженням про розквіт у СРСР національних мов і культур, що статистичні дані про мовні аспекти життя суспільства стали найбільшою державною таємницею. Відповідно і в статистичних збірниках Донецького та Луганського обласних статистичних управлінь знайдемо оптимістичні цифри про розширення мережі шкіл, збільшення кількості вузів, зростання тиражів газет та обсягів теле- і радіомовлення, але питання про мовне вираження цієї діяльності обходиться десятою дорогою. Втім, ця традиція залишається майже непорушною, і неспроста.
Усе це викликало то глухий, то дедалі більше й голосний протест небайдужої меншості, в тому числі й на Донеччині.
Репресії 1970-х років проти діячів української культури теж не оминули Донеччини. Суд м. Дружківки покарав 7-ма роками ув’язнення та 5-ма роками заслання письменника Миколу Руденка, організатора і голову Української Гельсінкської групи, а 10-ма роками ув’язнення і 5-ма роками заслання вчителя Олексу Тихого, автора рукопису «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», де він писав: «Чи можна говорити про рівноправність двох мільйонів українців, понад ста тисяч греків, десятків тисяч білорусів, євреїв, татар та інших народностей у нашій області, як вони змушені зрікатись рідної мови, національних традицій, обрядів тощо? Рівні права на заробітну платню, ресторан чи магазин – це ж ще не рівноправність».
Прошу звернути увагу на цю останню думку, в якій сільський учитель засвідчує глибше розуміння проблеми рівноправності, ніж деякі блискучі світові інтелектуали й політики.
І ще одне: і в цьому випадку, як і завжди, гідні оборонці української мови так само вболівали й за долю інших загрожених мов. Олекса Тихий, жертва брежнєвських таборів, як і Василь Стус, як і Юрій Литвин, як і Марченко, віддав своє життя за справедливість для всіх.
Навалити надмогильний камінь на українську мову нікому не вдалося. Але камінь на душі лежить. І цієї дразливої теми ніяк не оминути.
Донеччина в найгострішому вигляді акумулює успадковані з минулого мовні проблеми, характерні для всього Сходу й Півдня України, і тому саме вона б могла стати своєрідною лабораторією їх продуктивного розв’язання. Для цього потрібна політична і культурна воля, якої досі не було. Але воля ця не може бути сліпою. Її спрямування має спиратися на об’єктивне бачення реальної мовної картини Донеччини, на врахування мовленнєвої практики різних груп населення. На жаль, ми такого бачення не маємо, переважають поспішні суб’єктивні висновки. А потрібні докладні статистичні дані з усіх сфер життя і щодо всіх форм мовокористування; не можна обмежуватися тим, що очевидне. Але мета, хай і віддалена, має бути чіткою: розширення сфери функціонування української мови. Не за рахунок відмови від мови російської, а завдяки опануванню мови української. Хай і в тривалому процесі, хай і в наступних поколіннях. Але тут треба звільнитись від багатьох стереотипів, упереджень, міфів – обом сторонам мовного протистояння. Патріотам української мови, на мій погляд, час відмовитися від кваліфікації російської мови як «мови іноземної держави» або м’якше «мови сусідньої держави». Інакше ми їх на цю «сусідню державу» і орієнтуватимемо, тоді як сама собою «російськомовність не дорівнює політичній проросійськості» (Андрій Портнов. Свобода та вибір на Донбасі // «Критика», березень 2005, с. 5. До речі, цей же автор нагадує, що похідні групи ОУН у 1941-1942 рр. на Донбасі переходили на російську мову. Див. також інтерв’ю з Євгеном Стахівим «Донбаське відлуння галицьких бід» – у газеті «Дзеркало тижня» 17 січня 2004 р. ).
Треба зрозуміти, що для мільйонів громадян України, і не тільки на Донеччині, російська мова є не «мовою сусідньої держави», а мовою, в якій вони виростали і живуть. Але водночас хочеться сподіватися, що ті, хто вважає своєю мовою російську, зрозуміють: їхній вибір чи вибір їхніх батьків, який здається їм вільним, насправді не був і не є вільним. Він продиктований вагомими обставинами, а ці обставини склалися внаслідок десятиліть і століть придушення вільного розвитку української культури, а серед способів цього придушення був і кривавий терор. Задумавшись над цим, дехто зрозуміє, що історичні кривди, завдані українській культурі й мові, годилося б відшкодувати з почуття елементарної справедливості. Не йдеться про те, щоб хтось зрікався російської мови і переходив на українську. Але хай не заважає її розвиткові, не сприймає українське слово як загрозу своїй російськомовності. А якщо й сам оволодіє українською, зацікавиться українською культурою, то, може, зрівняється з тими українцями, які володіють обома мовами, живуть в обох культурах. Оце і буде справжня двомовність, справжня двокультурність. (До речі, не забуваймо, що є ж на Донеччині і греки, і татари, і молдавани. . . ) А те, до чого закликають політичні інтригани, – це узаконення, під виглядом двомовності, вже реально існуючої російської одномовності, узаконення мовних лінощів та культурної деградації. Та й пряма дискримінація українства, яка триває й досі. Ось один із багатьох прикладів – у листі читача з Маріуполя: «В нашому місті [. . . ] збудовано багато церков російської метрополії, а ось щодо української церкви, то влада знущається над віруючими, які вже вісім років не мають змоги отримати дозволу на будування собору Пресвятої Богородиці, і лише тому, що маріупольці там будуть молитися до Бога. . . українською мовою!» («Приазовский рабочий», 4. 03. 2005). Але, як бачимо, багато людей з таким станом речей не миряться. І скрізь є ті, хто працює на завтрашній день: день повноприсутності українського слова, хоч як їм не важко сьогодні.
Читаю в газеті «Український форум» (31 січня 2005 р. ) статтю «Макіївка – сестра Донецька». Авторка – Марія Щербатих, яка була серед киян-спостерігачів від кандидата в президенти В. Ющенка під час третього туру виборів. Виборча дільниця, на якій вона була спостерігачем, знаходилась у школі № 89. Ось враження авторки від школи:
«… Рік 2004 для неї ювілейний – 50 років. Приміщення невелике – старий і новий корпуси. 280 учнів, 22 вчителя. [. . . ] Українських класів поки що немає, але скоро будуть (майбутні учні вже активно вчать українську мову в садочку). З ініціативи вчителя української мови та літератури Олени Миколаївни Нікітіної створена українська світлиця. В цьому їй багато допомагають і педколектив, і самі учні». Маленький факт, але буде їх більше, – і зміниться велика картина.
Реально Донеччина має великі, ще не сповна використані, можливості для емансипації української мови та справжнього, а не декларативного піднесення національної культури. Тут є достатній інтелектуальний потенціал не лише в науково-природничій, науково-технічній, але й у науково-гуманітарній сфері та в мистецтві й літературі.
Функціонують український культурологічний центр, Донецька філія центру гуманітарної освіти НАН України, обласне відділення НТШ. (Хоч загалом інфраструктуру Донеччини не можна вважати багатою. Так, за кількістю населення Донецька область майже двічі перевищує Львівську – 4.841,1 та 2.626,5 тис. осіб, – але закладів культури в ній менше: театрів – 5 проти 10, бібліотек – 1.011 проти 1.432, кінотеатрів – 156 проти 226, клубів – 780 проти 1.417. Водночас за кількістю вищих навчальних закладів Донеччина посідає 3 місце в Україні після Києва й Харкова. – Див. : Володимир Білецький. Схід України в інтерактивних процесах сучасного державотворення. Д., 2005, с.11).
Широке коло проблем досліджують учені Донецького національного університету, Донецького державного університету ім. М.Туган-Барановського, Луганського державного педагогічного університету (тепер – Східноукраїнський університет), Горлівського державного інституту іноземних мов, Слов’янського педагогічного університету, Маріупольського гуманітарного інституту. Характерно, що окремі питання з гуманітарної сфери зачіпаються і в публікаціях технічних навчальних закладів – Донецького національного технічного університету, Краматорського машинобудівного інституту, Горлівського гірничого технікуму, Єнакієвського технікуму економіки і менеджменту. Це останнє викликане об’єктивною потребою гуманізації всіх сфер діяльності сучасного суспільства, хоч ми тільки на початку цього шляху. Характерним явищем останніх років є і для всієї України, і для Донеччини те, що глибоке осмислення й обговорення болючих політичних і гуманітарних проблем, загалом кажучи, долі України, ініціюють вчені з негуманітарної сфери. Так, доктор технічних наук, професор Донецького національного технічного університету Володимир Білецький є організатором і редактором часопису «Схід», публікації якого мають всеукраїнський резонанс; професор В. Білецький також очолює Донецьке відділення товариства «Україна-Світ». Тут хочеться назвати ще одного подвижника української культури, на жаль, уже небіжчика, – лікаря-онколога з Луганська Юрія Олексійовича Єненка, який створив унікальний журнал «Архіви онкології», а за час свого нетривалого перебування на посаді заступника голови обласної держадміністрації (1992-1994) організував видання альманаху «Бахмутський шлях», відновив музей Бориса Грінченка, вів радіопередачі «Літературна карта Донбасу».
В наукових збірниках та виданнях вищих навчальних закладів Донеччини, насамперед Донецького національного та Луганського університетів, широко висвітлюються питання політології, історії, археології, правознавства, міжнародних відносин, екології, педагогіки та психології, лінгвістики, літературознавства. Ці публікації вписуються в загальний контекст української науки, часто звернені до проблем, що потребують переосмислення, подолання тенденційних підходів радянської доби або нових суспільно-культурних явищ, відзначаються добрим професійним рівнем (як-от, скажімо, виступи професора філософії Ігоря Паська). Водночас, скажімо, археологів та істориків природним чином цікавить місцевий, донецький матеріал, який і сам собою має загальнонаукове значення. Зокрема, по-новому, об’єктивно висвітлюється робітничий рух на Донеччині, руйнування структур селянського життя в часи колективізації та голодомору, політичні переслідування 20-х років і терор 30-х, політичне життя 90-х років. Учені Донеччини йдуть тут урівень з усією українською наукою, власне, є її активною ланкою.
Що ж до мови наукових публікацій, то якщо, скажімо, у місцевих наукових збірниках маємо українською мовою не тільки окремі публікації з математики, а й багато матеріалів з такої суперсучасної галузі науки, як інформатика, то не зовсім зрозуміло, чому їх мало в тих галузях, де існує давня україномовна традиція (ботаніка, географія, геологія), і тим більше, чому більшість публікацій на педагогічні теми – російськомовні. Тоді не зовсім зрозуміла також роль численних і кваліфікованих методологічних розробок з викладання української мови.
Не можна не оцінити широкий спектр філологічних досліджень – із загальної лінгвістики, порівняльно-історичного і типологічного мовознавства, української мови, російської мови, фольклористики, загального літературознавства, української та російської літератур; від 1993р. в Донецькому університеті діє лабораторія вивчення єврейської культури. В науковому світі України добре відомі імена таких дослідників, як А.П.Загнітко, Є.С.Отін, Ф.Д.Пустова, М.М.Гіршман, С.В.Мишанич, В.О.Соболь, В.А.Просалова, таких молодих учених, як Анна Біла, та ін. Характерно, що літературознавці Донецького університету та Луганського педінституту активно включилися в дослідження творчості проскрибованих за радянських часів авторів: Богдана Лепкого, Уласа Самчука, поетів празької школи. Доцент Донецького національного університету Вадим Оліфіренко впорядкував збірник творів репресованих донецьких письменників «Уроки правди і добра». В популяризацію творів земляків, які були репресовані або опинилися за кордоном, активно включився журнал «Донбас». Тут з’являлися імена Володимира Біляїва, Василя Гайворонського, Емми Андієвської. Не так давно в Донецькому університеті проведено наукову конференцію, присвячену Микиті Шаповалу, – кому, як не землякам, актуалізувати інтелектуальну спадщину цього видатного соціолога, політолога, публіциста, в якого почуття та ідеї національної справедливості були органічно взаємопов’язані з почуттям та ідеями справедливості соціальної. Але тут же хочеться додати, що донеччани в боргу перед іншим своїм видатним земляком – Миколою Скрипником. Про нього останнім часом багато пишеться і говориться, але все поза межами Донеччини. Може, тому, що його думки про Донбас сьогодні викликали б багато гіркоти? Дарма, варто згадати те минуле, з якого ми не винесли науки.
А кому, як не донецьким дослідникам, мала б належати пальма першості в інтерпретації творчості Емми Андієвської – однієї з найцікавіших постатей в сучасній українській літературі? На конференції «Культурні зв’язки Донеччини з українським зарубіжжям» Еммі Андієвській був присвячений цікавий виступ студентки Донецького університету Катерини Бондаренко. Може, це початок роботи майбутньої дослідниці.
На Донеччині пам’ятають Василя Стуса. Йому присвячувалися наукові конференції в Донецькому національному університеті. Музей Василя Стуса в Горлівці розширює свою діяльність на всю Україну, відкриваючи в ряді інших міст свої філії.
Дещо робиться на Донеччині для розвитку зв’язків з українським зарубіжжям. Товариство «Україна-Світ», Донецька обласна універсальна бібліотека, створені з ініціативи і за допомогою діаспори канадсько-українські бібліотеки, чи то культурні центри, в Донецьку, Луганську й Маріуполі проводять читацькі конференції, зустрічі, виставки. Важливо, що є й спроби допомогти українським громадам на Сході, зокрема в етнічних українських землях. Так, журнал «Донбас» спеціальний випуск (2000 р. ) присвятив українсько-кубанським зв’язкам. Донецький дослідник В. Оліфіренко і кубанський В. Чумаченко підготували, а за допомогою Українського культурологічного центру в Донецьку й товариства «Україна-Світ» видали посібник-хрестоматію «Козак Мамай» для школярів Кубані. Підготовлено посібник «Слобожанська хвиля» для вчителів Вороніжчини, Білгородщини і Курщини.
Як бачимо, багато робиться для актуалізації єдиного українського культурного простору. Чи, точніше: дещо робиться. Бо на рівні суспільної реальності, а не на рівні наукового усвідомлення, ми ще єдиного культурного простору України не маємо.
І від цього, може, найбільше страждає Донеччина. І страждає подвійно: неадекватністю засвоєння цінностей української культури і неадекватністю власної культурної присутності в усій Україні. Причина такої ситуації не локалізована в Донеччині. Це – ситуація загальноукраїнська: низька динаміка культурного «кровообігу» в суспільстві, мала пропускна спроможність каналів трансляції культурної інформації. Те, що надруковане, показане, виголошене у Львові чи Одесі, здебільше залишається невідомим у Києві чи Харкові. Під цим оглядом на особливо голодному пайку – чи, може, на спецдієті – і була Донеччина. Спробуймо пригадати: які українські театри чи виконавські колективи, скажімо, після успішних гастролів у Європі, Китаї, Японії, побували на Донеччині. Коли і перед ким виступали на Донеччині письменники з Києва, Львова, Миколаєва чи Житомира? Які виставки закарпатських, львівських, одеських чи київських художників були показані на Донеччині? Навіть сенсаційна документальна фотовиставка Віктора Марущенка «Донбас – країна мрій» про реальне життя шахтарських селищ – зворотний бік «донецького економічного чуда», – яка, показана в Києві, мала резонанс у світі, на Донеччину не доїхала: тут побував тільки буклет. У результаті всього цього – а цю тему вичерпати важко, – україноцентрична культурна орієнтація донеччан послаблена і в багатьох випадках поступається перед російськоцентричною. Звичайно, тут є й інші причини; але й елементарна необізнаність – одна з головних. Невігластво породжує зарозумілість, тверду принциповість у запереченні того, чого не знаєш.
Так само й про Донеччину, про людей Донеччини знають в інших краях України мало. На екранах телебачення можна побачити хіба що постаті футболістів та політиків, а тепер ще й претенденток на роль топ-моделей. До науковців чи діячів культури інтересу немає. Майже непоміченою пройшла нещодавно виставка в Києві творів видатного скульптора з Артемівська В’ячеслава Гутирі. Донецьким балетом захоплюються в Китаї, а в Україні його не бачать. Щоправда, науковці можуть не дуже засмучуватися – їхні здобутки поціновує вузьке коло фахівців. А от діячам культури, мистцям, письменникам потрібна ширша аудиторія і по можливості – загальнонаціональна. Особливо потрібна вона літературі. І є велика несправедливість у тому, що розповідане письменниками Донеччини – і українськими, і російськими, і двомовними – про цей любий їм і знаний їм край здебільше не знайшло належного резонансу на інших теренах України. А пізнавальна цінність, скажімо, романів Івана Сергійовича Костирі або Вадима Костянтиновича Перунова безсумнівна. Та й молоді мали що розповісти і про Донеччину, і про наші спільні людські проблеми: Анатолій Кравченко, Станіслав Жуковський, Станіслав Калінічев, Петро Бондарчук, Іван Білий, Юрій Доценко, Олена Лаврентьєва, Лідія Колесникова, Олег Соловей – прийшли в літературу «всерйоз», кожен з власним естетичним кредо.
Створення насиченого єдиного культурного простору України пішло б на особливу користь російським і російськомовним письменникам, зокрема, тим, хто шукає нових шляхів у літературі, нових форм вираження, прагне універсальності. Якщо, скажімо, автори цікавого українського молодого журналу «Кальміус» уже знаходять якийсь резонанс і в Києві, і в Харкові, і у Львові, то такого резонансу не має дуже цікавий журнал «Дикое поле»; унікально талановитий рано померлий російський поет з Маріуполя Сергій Шапкін в Україні зовсім невідомий, а в Росії незапотребуваний. Це, доля багатьох російських авторів в Україні: вони ніби не свої, чужі і там, і там. (Так було і в минулому. Ось один із багатьох прикладів – нарікає донецький поет Олександр Фарбер: «В московской Литгазете от 31 дек. 1935 р. в статье «Поэты в 1935 г.», принадлежащей т.Суркову, подводится некий итог работы русских советских поэтов за истекший год. […] Я хочу отметить один, быть может, для всех пишущих на русском языке наших поэтов «неприятный» факт. Ни одно из имен русских поэтов, живущих и работающих на Украине, не названо в этой статье. » – Ал. Фарбер. Русские поэты на Украине // «Литературный Донбасс», 1935, №12, с.190). Не прилучившись до української культури і не потрібні російській, такі феномени культурного життя Донеччини приречені на провінційність – попри, часто, свій неабиякий апломб, яким аж сяють місцеві ЗМІ, що самі і є творцями провінційності.
Так не повинно бути. До української культури має належати все талановите, що створене на українській землі і так чи інакше відлунює її життєвими струмами. Це вплине на розумне і продуктивне розв’язання багатьох проблем, у тому числі пов’язаних із культурними та мовними орієнтаціями. Та й ідеологічними, політичними.
Під час політичного протистояння 2004 року було, на мій погляд, багато непорозумінь і помилок з обох боків, що травмувало свідомість багатьох людей. Цю рану треба загоювати. Але є небезпека, що її роз’ятрюватимуть під час нової хвилі передвиборної боротьби – цього разу парламентських виборів. Мабуть, дарма закликати наших політиків не переносити свої кон’юктурні порахунки в сферу національних орієнтацій та мовно-культурних відносин. Де ж їм і ловити рибку, як не в скаламученій ними ж воді? Але громадськість мала б не давати себе скаламутити. Нам треба пройти шлях визволення від міфів, стереотипів, упереджень. Щодо інших – і щодо самих себе. І Донбас треба побачити новими очима.
У створенні радянської міфології Донбасу свого часу не останню роль відіграли донецькі поети й мистці.
С черным золотом мчат эшелоны,
Мчат со сталью в Москву без конца, –
це «Песня о Донбассе» (слова А. Клычкова, муз. Г. Хархатдинова). І «конца» не передбачалося, бо:
Сколько угля в глубинах Донбасса!
Сколько счастья, Отчизна, у нас!
Ідилічну картину відтворював популярний у 50-і роки «Шахтерский вальс»:
Поздним вечером, поздним вечером
Шахтеры из шахты идут.
Поздним вечером, поздним вечером
Шахтерскую песню поют.
Поетесса пише оду «Невтомним кочегарам»:
Шахтарям, що вірно і невтомно
Держать пар на нашім кораблі.
…Колись на початку минулого століття чи не найталановитіший шахтарський поет Павел Беспощадний у своєму класичному «Коногоні» уявляв майбутній вихід із каторжного царства підземної праці:
Он идет, этот сильный век,
Слышу грохот и лязг его брони.
На всю шахту один человек
Будет будто шутя коногонить.
На жаль, цей «сильный век» так і не настав, та й навряд чи колись настане в реальності. Але він відбувався в кінофільмах і в поезії середини минулого століття:
Не хожу пешком в забой –
Есть трамваи под землей.
– – – – – – – – – – – – – – – – – – –
Сердце-ток, сердце-ток,
Сердце так и токает.
Мой товарищ бригадир
Лучше всех работает.
Не йдеться про те, щоб іронізувати з міфів, якими жила в ті далекі вже часи вся радянська література, активно створюючи «другу дійсність» замість автентичної, коли за славою «Всесоюзної кочегарки» забувалися хижацьке спустошення «підземних комор» донецької землі, перетворення її в геологічну рану, затруєння атмосфери, жорстока експлуатація робочого люду, дореволюційні «собачовки», цілеспрямоване придушення української культури. Говоримо про інше – про те, як складався образ Донбасу – зразкового радянського краю з богатирським людом, якому «все задачи по плечу» і який гордо крокує по життю з високо піднесеною головою «гегемона», – образ, по-фарисейському експлуатований політиками минулого і, як не дивно, оживлюваний сьогодні.
Донецький економіст Євген Ситник пише («Чому я не за Я, або Підказки великого міста» – «День», 13 листопада 2004р. ): «Нині весь Донецьк завішаний білбордами з портретами Паші Ангеліної і Стаханова: «Парасковія Ангеліна – гордість Донбасу!», «Олексій Стаханов – пролетарський характер!» Портрети добре призабутих героїв комуністичної епохи, які досить дивно виглядають на тлі численних салонів продажу дорогих автомобілів, казино й інших атрибутів «буржуазного» життя. Що хоче сказати цим влада нам, жителям епохи невиплачених зарплат і підриву будь-якої мотивації до чесної праці? Яке послання влада нам адресує?
Як на мене, зміст послання такий: «Ви працюйте на нас так само, як колись працювали Стаханов і Ангеліна, – безплатно. А ми заохочуватимемо вас морально». Моральне заохочення включає накачування відчуття гордості за «свій край» і заохочення видовищами. Римське «хліба і видовищ» трансформується на «хліба не обіцяємо, але видовища будуть чудові». В арсеналі вистав – яскраві феєрверки та вражаючі футбольні битви. Майже щоночі небо над Донецьком стрясають потужні вибухи – ніхто з перехожих уже не може сказати, з якого приводу. Здригаються старенькі, чуючи, як деренчить скло у їхніх квартирах о пів на дванадцяту ночі. Перелякані коти забираються під ліжка. Надривно й на різні лади виє сигналізація автомобілів, сприймаючи салют за пограбування.
Потужна індустрія, передові технології (місцями) та старі ідоли (скрізь) – таким є сучасний Донбас».
Звичайно, старих ідолів вистачає і на Харківщині, і на Дніпропетровщині, і на Одещині, та й у самому Києві, але така агресивна реанімація їх – це насамперед донецький внесок в українську культуру. Причому не лише в політичну культуру. Бо свідомо й систематично насаджуване фарисейство – це неабиякий елемент загальної культури, точніше: масштабне витруювання культури.
«Рік духовності» – під символами бездуховності», – так звалася стаття маріупольської журналістки Галини Александрової в газеті «День» (25 червня 2004 року). Рішенням Донецької обласної ради 2004 рік був проголошений «Роком духовності на Донеччині». Крім концертів, виставок, фестивалів, конкурсів, які збагатили звіт, але хтозна чи збагатили духовність, він був ознаменований, пише журналістка, ліквідацією в Донецьку єдиної школи з українською мовою викладання (школа № 36), відмовою перейменувати вулицю, що носить ім’я ката українського народу Постишева, на вулицю Василя Стуса (як і відмовою вшанування пам’яті Микити Шаповала, Олекси Тихого, Алли Горської); впровадженням новоявленого символу Донецька – ерзац-пам’ятника: відлитої на «Іжсталі» копії кремлівської «Цар-пушки»; спробою утвердити ідеологічний сурогат «ми – донбасівці» як «нову» національну ідентичність. «Тож із жалем мусимо констатувати», – робить висновок авторка, – «поки що рік духовності на Донеччині проходить під символами бездуховності».
Ще на один трагічний парадокс донецького «самоствердження» звертає увагу відомий поет і есеїст з Харкова:
«. . . Устремління Донецька до стильових вершин і соціальних позицій краще спостерігати за фасадною естетикою міста. Не за культурною ж, де навіть примітивного міжусобойчика не спостерігаємо! Україномовний релікт самвидаву, журнал «Кальміус», на шпальтах передплатного «Дикого поля» називають всього лише «экзотическим цветком» на тлі суцільної русифікації регіону. І подібні муміфіковані стосунки цілком влаштовують обидві сторони. Натомість зовні, архітектурно – все реконструюється» (Ігор Бондар-Терещенко. Пластика гетто. З книги метафізичного краєзнавства // «Кур’єр Кривбасу», 2005, № 4, с. 200).
Певно, «екзотичною квіткою» є й «тільки одна обласна газета «Донеччина» з мізерним накладом у 20-25 тисяч примірників на місяць», «екзотичними квітками» є й 18 інших україномовних видань, тоді як «станом на 01. 01. 2005 в області зареєстровано 990 періодичних видань», а місцеві телерадіокомпанії назвати «українськими можна тільки з відомою часткою гумору» (Володимир Білецький. Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення. Д. , 2005, с.15, 16).
. . . Бертольд Брехт у «Ділах Юлія Цезаря» зауважив: ніколи на берегах Тибра не звучало стільки радісних пісень, як у дні найбільшого рабства. Певно, це загальноісторична закономірність.
Знаменитий слоган: «Донбасс никто не ставил на колени и никому поставить не дано», – народився саме тоді, коли Донбас, як і вся радянська країна, стояв на колінах. Ставили на коліна і в наш час. Відомий донецький політик, патріот Донбасу Володимир Ампілогов самокритично визнає: після виборів 1999 року Донбас «ліг під владу з надією виростити свого кандидата на посаду президента» (Володимир Ампілогов. Часу на помилки немає… – «День», 29 березня 2005р. ). Що було, коли з’явився «свій» кандидат, – всі бачили. Зрештою, не тільки Донбас ставав на коліна перед олігархами та бандитами, але «по степени коррумпированости и жестокости «донецкие», особенно в последнее время, вышли на лидирующие позиции в стране» (Евгений Талышев. Лебединая песня // «Остров», 13. 04. 05). А розпачливий характер антинаркотичної акції громадської організації «Обридло!» в червні 2005 показав, що Донбас близький до того, щоб стати на коліна перед наркоманією. Самообманний характер має й інша формула патріотизму моїх земляків: «Донбасс порожняк не гонит». Але ж ешелони з «відкріпниками» ганяв по всій Україні. А на київському Майдані під час інавгурації президента Ющенка в гурті донецької делегації прибічників Януковича якась дама виголошувала просто геніальний вірш: «Нас мало тут, но мы – в тельняшках, и наш Донбасс непобедим».
Мабуть, крім тих, що в «тельняшках», вистачає на Донеччині і тих, хто в джинсах, у міні, у модних костюмах, у дранті зі старих часів, – і нікому не варто виступати в ролі символу Донбасу. Він, Донбас, різний і всякий, мінливий і ще не сформований остаточно. Ось, скажімо, саркастичний коментар донецького журналіста до спроб підняти всю Донеччину на «захист» Колесникова: «…В разговорах сквозит все же больше любопытства и сплетен, нежели сочувствия. В палаточные городки никто друг друга не зовет. Жители шахтерской столицы склонны следить за развитием ситуации по телевизору. «Я сам из Курахово. Начальство приказало – «Ехать!», дали автобус… Вот здесь стоим. Говорят, что надо будет ехать в Киев жить в палаточном городке. Поеду – может, что заработаю», – говорит участник митинга, мужичок лет пятидесяти, покуривая «Приму» и ежась от холодного ветра. «Посмотрите вокруг – это все, что вы видите, сделал Колесников. Это все его. Благодаря нашему лидеру вам платят заработную плату», – орет ведущий. В защиту человека, которого Валерий Коновалюк назвал перед всей страной человеком состоятельным, скидываются по полтиннику. А собирающие бутылки на площади старички и старушки, набрав полные сумки, присоединяются к митингующим, покрикивая «защитим Донбасс». (Антон Каменский. Полтинник для председателя // «Грани плюс», № 9, 20-26 апреля 2005, с. 7).
І все-таки не є вигадкою, а реальністю був і залишається той донецький патріотизм, у чомусь щирий, у чомусь облудний, у чомусь і трагікомічний, а швидше, може, та розпливиста донецька ідентичність, в основі яких – відчуття (хай і перебільшене) унікальної ролі Донбасу в життєзабезпеченні країни (колись – СРСР, тепер – Україна), але також і особливий дух «неслухняності», незгідливості, нонконформізму, непокори, що не раз завдавав клопоту різним владам. Може, найкраще сказав про це яп
онський дослідник Гіроакі Куромія в книзі «Свобода і терор у Донбасі» (К., 2002). Йдеться не про політично артикульовану свободу, а про той складний комплекс природних людських інстинктів, що сформувався в мало контрольованому адміністраціями степу, під впливом козацької вольниці, в середовищі переселенських мас, за умов неймовірно тяжкої праці, жорстокої експлуатації та неминучого стихійного спротиву владі. Ця своєрідна донецька осібність з елементом анархічної непокірливості й інстинктивного волелюбства як компенсації відсутнього громадянського суспільства укладалася історично і в різних формах нагадує про себе і почасти в нові часи. Вона може мати і стимулюючий, і деструктивний характер стосовно всього суспільства, особливо за нинішніх політичних ігор місцевих напівкримінальних «еліт», які за 15 літ незалежності України виробили цікаву стратегію: грабувати самим, а по несплачені зарплати посилати в Київ. Але цю невинну хитрість уже починають розуміти і на Донеччині.
Всім українським політикам, які хочуть вирішувати проблему Донбасу, варто, на мій погляд, спершу уважно прочитати книжку Гіроакі Куромія. Вона допоможе їм розуміти, що донецькі проблеми краще вирішувати не методом приїздів і наїздів (державний секретар України Олександр Зінченко: «У Донецьк будемо приїжджати стільки, скільки треба буде, щоб забезпечити результат. Якщо треба – жити тут будемо» – «День», 26 травня 2005 р. ), а покладаючись на громадянську зрілість і розум багатьох у колі самих донеччан – не всі ж вони неповоротно дезорієнтовані.
Це стосується і політики, і культури.