Володимир Сосюра народився 6 січня 1898 року (25 грудня 1897) у селищі Дебальцево (зараз – місто Донецької області). Мати поета, Марія Данилівна Локотош, робітниця з Луганська, працювала в домашньому господарстві, батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непоседлівам, змінив багато професій: вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем, добре малював і співав.
Дитинство поета проходіт на Донбасі. Сім’я Сосюр поселяється в старій хатині на березі Сіверського Донця, в єдиній кімнаті якої притуляються восьмеро дітей і батьки. З одинадцяти років парубок йде працювати — спочатку до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не чужається випадкового заробітку. Початкова освіта отримує під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Жюль Верн, М.Рід, Ф.Купер), віршами.
З 1911 року вчиться в міністерському двокласному училищі. Маючи блискучу пам\’ять, легко виходить в кращі учні, захоплюється співом і художньою літературою. Лектуру поета складають твори Гомера, Шиллера, Гоголя, Пушкіна, Шевченка, Лермонтова, Некрасова, Лесі Українки, Франка. У цей період він захоплюється і лірикою А.Белого, О.Апухтіна, С.Надсона.
З 1912 року сам пробує писати вірша російською мовою. Продовжує навчання в Каменськой сільськогосподарській школі, після смерті батька (1915 р.) йде працювати на шахту потім знову повертається до школи, де з 1916 р. Володимир Сосюра пише вірші, які вперше публікуються в бахмутський «Народній газеті» і лісичанських газетах «Голос робітника» і «Голос праці». Більшість поезій («Гроза», «Келих», «Знов один») сповнена традиційними мотивами російської романсової лірики. В той же час деякі створені під впливом поетики Некрасова («Багато в душі ще пісень не заспіваних», «Товаришеві»).
У 1918 році Сосюра бере участь в повстанні проти кайзерських і гетьманських військ. Незабаром потрапляє на декілька місяців до петлюрівських загонів, втікає до червоних, осінню 1919 р. опиняється в полоні денікінців. У 1920 році хворого тифом В.Сосюру звільняють бійці Червоної Армії. Його розстрілювали денікінці, він стояв перед трибуналом, але мудрість голови трибуналу врятувала йому життя. У 1920 р. В.Сосюра вступає до Комуністичної партії. Продовжує писати.
1920 р. у Одесі Володимир Сосюра — політкурсант 41 стрілецької дивізії — знайомиться з Ю.Олешей, Е.Багріцким, К.Гордієнко. У дружньому крузі, а часом і в «Кафе поетів» читає власні вірші. Літературне суспільство одностайно визнає його поетом, а за образно інтонаційних буд, тематики і традиції — поета українського. 20 травня в газеті «Одеський комуніст» за підписом «Сумний» з\’являється вірш «Відплата», яка вважається однією з перших опублікованих українських поезій Ст Сосюрі. Поет все більший, а з 1921 року – майже виключно, пише на українським мові.
Вже добре відомого читачам талановитого поета відкликають з фронту в Харків, де в 1921 році призначають інспектором преси при ЦК КП(б) У. Починається період напруженого творчого життя в крузі таких тодішніх молодих майстрів, як – А.Довженко, И.Сенченко, О.Вишня, М.Йогансен, П.Усенко.
У 1921 році виходить у світ перша збірка В.Сосюри “Поезії”, також публікується поема “Червона зима”.
У 1922 році виходить друга збірка В.Сосюри – у той час студента Харківського комуністичного університету – “Червона зима”.
Поет вільно почуває себе в складному, повному багатьох течій літературному процесі, не приєднуючись остаточно до якогось одного угрупування і не надаючи цьому особливу вагу. Впродовж десятиліття (1922 – 1932) поет побував у багатьох літературних організаціях, наприклад, в “Плузи”, “Загартуванню”, Вуапи, ВАПЛИТЕ, Вусппи і інших. У ці роки з’являється ряд ліро-епічних поем В. Сосюри, серед яких, – “1917 рік”, “Навкруги”.
Пристрасну чуттєву лірику приносять книги 1924 р. “Осінні зорі” і “Місто”. Народжуються такі перлини сучасної лірики, як “Ластівки на сонці”, “Магнолії лимонний дух”, “Вже в золоті лани”, “Такой я ніжний”, та ін.
Художник постійно звертається до великих поетичних форм. Після поем 1923 роки, він пише епопею “Залізниця” (1923 – 1924), яка складається з п’яти сюжетно-пов’язаних поем.
У 1923 р. після короткочасного навчання на робітфаку Харківського інституту народної освіти, де поет опинився в рідкісній ситуації, коли він вивчав історію літератури, а уся молодь України по хрестоматії Плевако вивчала його власну творчість, Сосюра повністю віддається літературній праці. Пише ряд великих соціальних портретів – це ліро-епічні поеми “Робітфаківка”, “Воно”, “Шахтар”, “Сількор”, “Хлоня”, а також складений з декількох сюжетних ліній (багатих на неймовірні збіги обставин) віршований історичний роман “Тарас Трясило”(1925), витриманий в романтичних фарбах, видає збірки поезій “Снігу”, “Сьогодні”(1925), “Золоті шуліки” (1927), “Молодь” (1927).
У 1928-1929 роках виходять поеми В.Сосюри “Вчителька”, “Поет”, “Заводянка”, “ГПУ”, публікуються збірки віршів “Коли зацвітуть акації”, “Де шахти на горе” (1926), “Серце” (1931), “Червоні троянди” (1932). Поет активно бере участь в літературному житті – багато виступає перед робітниками, на творчих дискусіях і вечорах.
У 30-х роках поет багато працює у галузі художнього перекладу (поезія А.Пушкина, М.Лермонтова, А.Блока, Христо Ботева, И.Петникова). Здобута у багатьох роздумах філософічна ясність думки вносить в книжки поета (“Нові поезії”, 1937; “Люблю”, 1939) почуття творчої упевненості і оптимізму.
У 1928-1929 роках виходять поеми В.Сосюри “Вчителька”, “Поет”, “Заводянка”, “ГПУ”, публікуються збірки віршів “Коли зацвітуть акації”, “Де шахти на горе” (1926), “Серце” (1931), “Червоні троянди” (1932). Поет активно бере участь в літературному житті – багато виступає перед робітниками, на творчих дискусіях і вечорах.
У 1937 році Сосюра починає працювати над романом у віршах “Червоногвардієць”, який закінчує в 1940-му. Останні довоєнні книги віршів (“Журавлі прилетіли”, “Крізь вітри і роки”, 1940) сповнені мотивами не буденної, виняткової любові, явленої і у відношенні до жінки (“Марії”), і у відношенні до природи (“Я квітку не можу зірвати”), до всього того великого, що зветься Батьківщиною.
Велика Вітчизняна війна застає Володимира Сосюру в Кисловодську. Він повертається в Київ і за рішенням урядових інстанцій разом з іншими письменниками старшого віку виїжджає в Уфу. Тут пише поему “Син України” (1942), видає поетичні збірки “Під час гніву” і “Під гул кривавий” (1942). У 1944 році Сосюра закінчує роботу над поемою “Мій син”.
У роки війни В.Сосюра як військовий кореспондент фронтової газети “За честь Батьківщини” бере участь в роботі українського радіокомітету, виступає як пропагандист і агітатор, виїжджає на фронт. У 1944 році поет повертається в Київ.
У 1947 році виходить з друку збірка поезії, “Щоб сади шуміли”, відмічений в 1948 році Державною премією. Патріотичну поезію приносить збірка “Зелений світ” (1949). Активно працює В.Сосюра у великих поетичних жанрах (поеми “Студентка”, 1947; “Батьківщина”, 1949), у галузі художнього перекладу звертається до поезії С.Кудаша, М.Тихонова, Л.Гири, К.Рилеева та ін.
Віршами цивільного звучання преисполненны збірки “Поезії” (1950), “Вибрані поезії” (1951), “За мир” (1953). В цей же час з’являються такі великі твори В.Сосюри, як історико-публіцистична поема “Україна” (1951), поема-інвектива “Зрадниці” (1953), драматична мініатюра “Дочка лісника” (1957), ліро-епічна поема “Біля шахти старої” (1957). Лірика В.Сосюри кінця 50-х років сповнена гармонії людини і природи(збірка “На струнах серця”, 1955). Численні вірші збірок “Солов\’їні далі” (1957) і “Біля шахти старої” (1958) присвячує В.Сосюра рідному Донбасу.
Не залишає В.Сосюра і перекладацької праці. У 1960 році за активну участь в розвитку радянської літератури поет нагороджений орденом Леніна.
У 1961 році поет присвячує XXII з’їзду КПРС поему “Щастя сім’ї трудової”. Незважаючи на важку хворобу серця, багато працює – з’являються збірки “Лірика” (1959) і “Близька далечінь” (1960), “Поезія не спить” (1961), “Щастя сім’ї трудової” (1962) і “Якби помножити любов усіх людей” (1963).
За збірки поезії “Ластівки на сонці” і “Щастя сім’ї трудової” В.Сосюра в 1963 році удостоюється звання лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченко.
Останньою ліро-епічною поемою В.Сосюри є поема “За владу Рад” (1964), останніми збірками – “Осінні мелодії” і “Весни дихання” (1964) .
8 січня 1965 року поета не стало, але старість і хвилини не мала над ним влади.
Ознайомитися з творчістю українського поета можна перейшовши на сайт поезії.
Переклад на українську Олена Круглякова (dN)