Уже доводилося говорити про те, що в сучасному українському суспільстві недостатньо усвідомлені реґіональні джерела й багатства національної культури і разом з тим недостатньо закріплені її загальнонаціональні символи. Донеччина тут в особливому становищі, оскільки її культурне життя не сповна інтеґроване в культурне життя всієї України, а значна частина населення живе в ілюзії належності до сфери російської культури, – насправді фактично не засвоєної і здебільше й не уявлюваної адекватно.
Оголошена тема є надзвичайно широкою і складною, потребує спеціальних ґрунтовних досліджень, і тут можна лише в загальному окреслити кілька її аспектів. А саме: Донеччина як об’єкт суспільних і культурних проектів української інтеліґенції; Донеччина як тема української літератури й мистецтва; Донеччина як суб’єкт українського культурного життя чи генератор культурних ініціатив.
Мабуть, немає потреби починати з етнічної історії Донеччини – вона в загальних рисах відома, досліджена особливо в працях останніх років (наприклад, у публікаціях доктора історичних наук Василя Пірка), і тільки лінощами думки або політичною упередженістю можна пояснити, з одного боку, нескінченні спроби заперечити або применшити присутність українського етнічного елементу в цих краях, починаючи з ХVІ ст. , так і, з другого боку, ігнорування масштабів міграційних потоків у ХІХ й ХХ століттях і волюнтаристського державного оргзабезпечення робочою силою грандіозного індустріального будівництва в часи УРСР та як наслідок – нагромадження відповідних етнокультурних проблем і суперечностей.
Але попри все, Донеччина в усі часи була частиною України та її культури.
Вражає вже тільки простий перелік імен видатних особистостей, яких Донеччина дала українській культурі. Родина Алчевських, Микита Шаповал, Микола Скрипник, Володимир Сосюра, Архип Куїнджі, Іван Карабиць, Микола Руденко, Іван Світличний, Анатолій Солов’яненко, Михайло Гришко, Леонід Биков, Вадим Писарєв, Василь Голобородько, Павло Байдебура – це далеко не всі… А скільки видатних учених вийшло з Донеччини!
У Донецькому українському муздрамтеатрі в 1933-1935 рр. працювала Любов Гаккебуш, яка 1933 р. разом з Володимиром Добровольським заснувала Сталінський театр ляльок. У Маріуполі працював видатний фольклорист-славіст Михайло Гайдай. З Донецьким оперним театром пов’язані імена М.Момота, Ю.Гуляєва, Р.Колесник; з драматичним театром – імена О.Утеганова, В.Грипича та інших видатних діячів театру; у передвоєнні роки в Донецькій опері працював Натан Рахлін – один із найяскравіших диригентів другої половини ХХ ст.
З Донеччини вийшли не тільки відомі державні діячі СРСР та Української РСР, а й визначні постаті української діаспори: Павло Гладкий – орієнталіст, організатор Владивостоцької української громади (1906-1910), редактор ж. «Вестник Азии» (1914-1917), голова української громади Манчжурії; згадуваний уже Микита Шаповал – видатний політолог і соціолог, дослідник робітничого питання і національного руху; з покоління Другої світової війни – поети Леонід Лиман, Володимир Біляїв; прозаїк Василь Гайворонський, поетеса, прозаїк і художниця Емма Андієвська, одна з найоригінальніших постатей української літератури, а вже в наш час – видатний мовознавець Олександр Гаркавець, який уперше описав вірмено-кипчацьку та урумську мови.
Історію з’яв української професійної культури на Донеччині можна починати з 80-х років позаминулого століття (фольклорну творчість тут оминаємо), коли в Маріуполі, де було створено перший на Донеччині театр, виступали П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, М.Садовський; сюди приїздили трупи М.Кропивницького, М.Старицького.
До речі, тим, хто дотримується версій про відрубність Донеччини від усієї України, а особливо зловживає протиставленням Донбасу Галичині, цікаво буде знати, що ще 1902 р. на Донбасі поширювалися політичні летючки з Галичини (див. : «Робітничий клас і українське національне питання», с. 4). Пояснюється це просто: на Галичині, на нафтових промислах Дрогобиччини, організований робітничий рух розвинувся раніше, ніж на Донбасі, і там був досвід, яким нафтовики готові були поділитися із шахтарями.
В літературі донецька тематика вперше з’являється в творчості Бориса Грінченка, який учителював на Донеччині. В оповіданнях «Каторжна» (1888), «Панько» (1893), «Батько та дочка» (1893), «Серед чужих людей» (1890) зі співчуттям змальовано злиденне життя й жахливі умови праці шахтарів. Разом з тим шахтарське середовище з його пиятикою, вульгарністю й суржиковою мовою постає як чинник деморалізації та денаціоналізації села. Можна, звичайно, говорити (і багато говорилося) про обмеженість народницького ідеалу письменника, але й заперечувати правдивість змальованих ним картин не доводиться. Як і його щирого співчуття до тяжкої долі шахтарського люду, що особливо знайшло вираження в оповіданнях «Панько», «Батько і дочка».
І все-таки Б. Грінченко дивився на Донеччину збоку, з села, шахтарі для нього, як і для його героїні Сохвії, «чужі люди», і не випадково деякі його герої, скуштувавши гіркого шахтарського хліба, вертаються на село, звідки втекли в пошуках кращої долі. Інакше у Миколи Чернявського, який найдовше вкорінився в Донеччині (вчителював у Бахмутській духовній семінарії в 1889-1901 роках). Для нього Донеччина – «рідний край», і в його «Донецьких сонетах» уперше постають ліричні пейзажі цього краю, оповиті роздумами про історію, про соціальні колізії життя. Він приєднався до маніфесту Михайла Коцюбинського із закликом розширювати ідейно-тематичні обрії української літератури, виходити за межі села, писати про інтелігенцію, робітництво, і його оповідання засвідчували поважність намірів наших реформаторів. »
Учителював на Донеччині (в 1899-1908 роках) і молодший колега Чернявського, його учень Спиридон Черкасенко. Як і Чернявський, він пише про тяжку працю та безпросвітний побут шахтарів, але й пристрасно заперечує недоброзичливі стереотипні уявлення про них.
Ви смієтесь, що п’яний я?
Та байдуже мені!
Горить, болить душа моя
І серце все в огні…
На чужий присуд: «Тварюка він», – поет відповідає:
…Дурні! Дурні!
як вийде з голови
Колись той хміль, то – навісні –
заплачете і ви!..
У прозі Черкасенка маємо картини шахтарського побуту й праці; участь шахтарів у революції 1905 року відгукнулася в його творчості образами молодого покоління шахтарів, які стають на шлях боротьби за визволення від експлуатації («Страйк», «Повинен», «В шахтах», «Сашків кінець»). 1909 року вийшла збірка його оповідань «На шахті».
Критика давно звернула увагу на те, що українська література не тільки раніше за російську звернулася до зображення боротьби робітництва (І. Франко написав повість «Борислав сміється» 1881 року, коли ні в російській, ні в західноєвропейських нічого подібного не було; Е.Золя написав свою «Прорість» 1885 року), а й шахтарів Донеччини «побачила» раніше. Нариси О.Серафимовича «На заводе», «Под землей», «Под праздник» з’явилися 1899 року. Більше того, мотиви шахтарських оповідань Б. Грінченка відгукнулися в російській літературі. Сюжет оповідання «Панько» переказано в книжці Лібермана «В угольном царстве», що з нього, як відомо, скористався Пільняк у своєму «Голом годе», а сюжет «Батька та дочки» повторив російський письменник А.Свирський у своїй повісті з життя шахтарів «Чорні люди» (Ів. Ткаченко. «Донбас у художній літературі». – «Забой», 1930, ч. 6, с. 36-37).
У радянській українській літературі першим визначним твором, пов’язаним з Донеччиною, стала поема Володимира Сосюри «Червона зима» (1921). Хоч того ж таки 1921 року вийшла поетична збірка Миколи Хвильового «Молодість» з програмовим віршем-звертанням «Рудням» і невипадковим посиланням на Франка.
О рудні, ваше свято,
вітайте жебрака.
Приніс вам слово-злато
Яскравого Франка.
І в цій збірці, і в наступній – «Досвітні симфонії» (1922) – М. Хвильовий намагається ввійти в роль пролетарського поета, але залишається на рівні декларацій: «Аз єсьм робітник», «Моя блюза пахне – вугіллям»… Завод і шахта – швидше екзотичне тло романтичних пристрастей поета: «Ми проходили повз шахти… //Ми – любовниця і я//… І звернули ми на стежку//… чи то в сонце увійшли? //… Метушилася заграва: //в спогад бив прозорий шлак, //Леопардило м’язами – //… Я як криця був міцний… » Але його патетичні тиради «електричному вікові»: «Отче наш, електричної системи віку, да буде твоя непохитна воля там – на землі, як тут у заводі», – справляли велике враження на молодих українських літераторів і переорієнтовували їх із села на місто.
Усе-таки великий талант Миколи Хвильового з усією силою розкрився не в поезії, а в прозі, де він, залишаючись поетом у рвійності свого натхнення, заглиблювався в густий житейський матеріал та складні психологічні колізії. І написане в ті ж роки оповідання «Юрко» (1922) може залишитися яскравим свідченням про настрої та соціальний побут донецького робітництва перших пореволюційних літ, про назрівання драматичної суперечності між пориваннями революційних мрійників та рутиною стабілізованої щоденності. (Микола Хвильовий у 1916-17 рр. працював на Дружківському заводі чорноробом у котельному цеху, грузчиком коксу в Горлівці. До теми Донеччини звертається Хвильовий і в оповіданнях та нарисах останніх років життя – «Щасливий секретар», «Останній день», «Майбутні шахтарі», – але тут уже відчувається певна кон’юнктура: Хвильовий мав довести свою «ідеологічну витриманість» перед лицем шалених політичних атак на нього…)
Образ Донеччини постійно з’являється у віршах і поемах Володимира Сосюри тих років («Залізниця», «Хлоня», «Шахтьор»), – але швидше як антураж до його лірико-романтичних пристрастей, ніж у якійсь самостійній художній функції. 1922 року виходить поема Івана Дніпровського «Донбас», герой якої – шахтар з діда-прадіда, відзначився як воєнком у війні з біляками, але попався на гачок такої собі буржуазної панни, зрадив революцію і за присудом ревтрибуналу був розстріляний. Такі екстремальні сюжети – нехитра спроба заінтригувати й розчулити читача – були модними і стали попередником пізніших сюжетів про шкідників і шпигунів, ворогів народу. В обох випадках це була кон’юктурна компенсація малозмістовності. Але характерне оце прагнення українських письменників «приписатися» до Донбасу, що захопило навіть таких «селюків», як Андрій Панів. Якоюсь мірою це було і змагання за Донбас із російською літературою.
В перші роки радянської влади літературне і культурне життя на Донеччині намагається монополізувати російський Пролеткульт, його «Кримско-Донбасское организационное бюро Центрального Комитета Всероссийского Совета Пролеткультов». Та його претензії не були підкріплені ні якимись помітними акціями, ні наявністю якихось яскравих особистостей. Трохи виразніше виступив російський літературний комсомол. Видавництво ЦК ЛКСМУ в Харкові друкує 1922 р. книжку Михаїла Голодного «Сван», про яку сам автор в «Автобиографии», написаній 1932 р. , каже: «Сван» был первой книгой комсомольской лирики на Украине» («Вопросы литературы», 1968, №10, стор. 21). Це не так, бо вже вийшла, 1921 року, «Червона зима» Володимира Сосюри. Для М.Голодного, присланого в губком комсомолу «после окончательного разгрома всех сил противников нашими войсками на Украине», Україна – лише географічно-адміністративне поняття: ні про українську літературу, ні про український народ в його «Автобиографии» немає жодної згадки.
«Пролеткульт» намагається підпорядкувати собі літературну організацію «Забой», що об’єднувала переважно початківців з числа тих, хто невдовзі засвідчив помітний хист. «Забой» претендував на роль єдиного справжнього літературного представника донбасівського пролетаріату і не дуже потребував пролеткультівського протегування. Спершу трибуною забойчан були літературні сторінки газети «Кочегарка», а з вересня 1923 р. починає виходити журнал «Забой» – спершу як щомісячний додаток до «Кочегарки», а потім як окреме видання. Першими редакторами були В. Валь і М. Слонімський, серед авторів – робкор Борис Горбатов, поети Юрій Черкаський, Михайло Матусовський, Олександр Фарбер. Власне, найпомітнішими в журналі були вірші талановитого шахтарського поета Павла Беспощадного, про якого ще буде мова далі. Загалом же своїх творчих сил бракувало, і «Забой» друкує московських авторів – поета Ярослава Смєлякова, О. Безименського, критика А. Селівановського та ін. З’являються на сторінках «Забоя» Дем’ян Бєдний і Михайло Зощенко, публікуються статті про Анатоля Франса, Серафимовича, – але відчувається випадковість і хаотичність, відсутність якогось свідомого редакційного курсу. Починають з’являтися вірші українських авторів – Костя Герасименка, Миколи Упеника, Миколи Рудя; Володимир Сосюра, тепер уже харків’янин, сприймається тут як свій.
Починаючи від 1925 року «Забой» починає відгукуватись на процеси українізації. Хоч у 24-х числах журналу українською мовою надруковано тільки вірш В.Сосюри «В забої» та два – В. Краматорського (якщо не рахувати уривка з поеми Т.Шевченка «Сон», з портретом Кобзаря), але є вже статейка «Литературные мастера Украины» (в ч.7), з якої можна бачити, що «Забой» починає шукати своє місце в українському літературному процесі. Він бачить його не в «Гарті» Василя Еллана-Блакитного, який, мовляв, об’єднує «литературных тяжеловесов», що, мовляв, і «заставило представителей массовой пролетлитературы решительно отмежеваться от замкнутой организации литературных мастеров» («Забой», 1925, №7, с.17). «Забой» хоче бути «вместе с «Плугом» та з ВУАПП, тобто, солідаризується з орієнтацією цих останніх на масовий літературний актив, з якого і мають вийти справді пролетарські письменники, а не дрібнобуржуазні попутники.
Саме під цим кутом зору зустрічний інтерес до «Забою» як до можливого свого резерву виявляють і самі ВУАПП та «Плуг».
У числі 19-20 «Забою» за 1926 р. читаємо вірші «плужанина» В.Найди «На Донбас! Привіт «Забою»:
Знов п’є перо із нетрів ясних –
Його і тут я не спиню,
Свій миргородський «Плуг» в Донбасі
«Забойським» кайлом заміню!
Бо у «Забої», як і в «Плузі»,
Кується новая доба,
І у братерському Союзі
Злились Україна й Донбас!
Певна річ, за цими літературними рекогносцировками стояли глибокі суспільно-політичні процеси та демографічні зміни. На донецькі шахти й заводи приходили в пошуках роботи маси українського селянства. Водночас за умов внутрішньопартійної боротьби в політбюро більшовиків політика українізації (коренізації), на яку зорієнтував партію Ленін задля утримання під її контролем українських мас, діставала нові акценти. Для зміцнення своїх позицій у партійному керівництві Сталін потребував підтримки України, отож прихильники політики українізації могли активізувати свої зусилля, спираючись на загальне піднесення українського культурного життя. «Забой» реагує на цю тенденцію, певно, не без «скрипу». В ч. 15-16 за 1926 р. друкується редакційна стаття «Певец великого пролога. (К 70-летию со дня рождения Ив. Франко)», в якій українського письменника оголошено ледве чи не предтечею пролетарської літератури, але чомусь із посиланням на «особенности русской обстановки» та на «художественное творчество дореволюционных русских писателей…» (підкреслення мої. – Авт. ) – «Забой», 1926, №15-16, с. 25. У ч. 19-20 – апологетична стаття П. Кулиниченка «М. С. Грушевський. (По случаю 60-летия со дня рождения и 40-летия научной деятельности)». А в ч. 23-24 – стаття К. Довганя «Украинская литература перед девятым октябрем». Стає традицією березневі числа журналів відкривати портретами Т. Шевченка й матеріалами про нього. Так, у ч. 3 «Забоя» за 1928 рік надруковані статті С. Щупака «Шевченко тепер» та під криптонімом «И. С-н» – «Певец селянской Украины», а в ч. 7 – нарис Петра Шахтьора (псевдо Амоліна) «По Шевченковским местам».
У ч. 4 «Забоя» за 1928 р. з’явилося знаменне гасло: «Рабочие Донбасса должны знать украинских писателей». Воно було приурочене до приїзду на Донеччину П.Тичини, В.Сосюри, І.Микитенка, О.Вишні, П.Панча (автора чи не найцікавішого з тодішніх творів про Донбас – «Повісті наших днів»). Їх урочисто зустрічали, возили на виступи по шахтах і заводах. У журналі з’являються рубрики: «Украинскую книгу – в массы», «Обзор украинских журналов». У ч. 6 – велика стаття І. Ткаченка «О современном украинском романе» з оглядом творів О.Досвітнього, А.Головка, П.Лісового, В.Підмогильного, Є.Плужника, О.Донченка. Оцінки критика стримано доброзичливі, хоч і з елементами політичної прискіпливості та вульгарного соціологізму.
В наступному, 7-му числі, – під криптонімом «С.» стаття «Лирник революции. О творчестве В.Сосюры». Основна думка: «Он нам рассказал о жизни горняка, о жизни и борьбе шахтеров из донбасских угольных пещер, рассказал просто, но захватывающе и убедительно».
Українізація набула на Донеччині особливо важливого політичного і культурного значення. Один із її ідеологів та організаторів, старий більшовик Микола Скрипник, сам донеччанин, так характеризував ситуацію: «Колись багато товаришів гадало, що Донбас – це не Україна, а робітники Донбасу здебільше не українці. Виявляється тепер, що це цілком не вірно; серед гірняків 3/4, цебто близько 70 відсотків робітників, українців. До нових заводів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робітників з села, треба, щоб основні кадри донбасівського кваліфікованого пролетаріату оволоділи українською мовою, українською книжкою, українською культурою для того, щоб мати можливість впливати на ці нові робітничі шари. Значна кількість донбаських робітників говорить ломаною мовою, мовою українською, але з домішками російських слів, з перекрученням мови взагалі, так що вони правильно не говорять ні українською, ні російською. Українська книжка, бібліотеки, український театр, українська газета допоможуть донбасівцям оволодіти українською мовою і придбати собі знання української культури» (Микола Скрипник. Статті й промови. Т. ІІ, ч. 2, сс. 142-143).
Отож і літературне життя на Донеччині зазнає глибокої реорганізації. «Забой» як літературна спілка підпорядковується ВУСППу, а однойменний журнал перестає існувати в колишньому форматі.
На ІІІ Вседонецькому з’їзді «Забою» ухвалено резолюцію: «Забой ставить собі одне з основних завдань – втілення української культури в Донбасі, для цього в першу чергу потрібна українізація «Забою». І далі: «Забой повинен бути організацією українських пролетарських письменників Донбасу з секціями пролетписьменників нацменшостей в Донбасі».
Після тривалої перерви у вересні 1929 року виходить перше число оновленого «Забою» – українською мовою. У статті, якою він відкривається, говориться про гостру кризу, яку в кінці 1928 та на початку 1929 років пережила літературна організація «Забой», а заразом і її орган. Причина кризи «крилася в головній, зовсім неправильній установці, в самому характері «Забою» як літературної організації, що працює в пролетарськім промисловім центрі Радянської України. » І далі: «Справа в тім, що «Забой» від самого початку свого існування рахував себе російською організацією письменників на Україні, безпосередньо зв’язаною зі своїм керівничим літературним центром у Москві, оминаючи всеукраїнський культурно-літературний центр – Харків». Навіть після того, як ВУСПП на своєму першому з’їзді в січні 1927 року перейняла на себе керівництво всіма літературними організаціями в Україні, а ВАПП свої осередки розпустила, «Забой» лише формально визнав нову ситуацію.
«А тим часом, – читаємо в програмовій статті нового «Забою», – життя на Радянській Україні плило своїм буйним нестримним потоком вперед. Разом із соціалістичним будівництвом в галузі господарства, на Україні широко розгорталася і культурна революція, що під керівництвом комуністичної партії більшовиків України проводилася й проводиться під гаслом ленінської національної політики, під знаком українізації як радянського державного апарату, так і пролетарських мас. Почався надзвичайно буйний, небувалий ще в історії розквіт української радянської культури. До процесу творення української радянської культури швидко втягалися й робітничі маси індустріальних центрів України. В цій важливій ділянці соціалістичного культурного будівництва не залишився позаду й пролетаріат Донбасу. Численні культпоходи, тижневики та місячники української культури, вечори української літератури, української книжки, тощо, виїзди українських письменників до робітничих клубів, на заводи, в шахти, величезна робота, що її розвинули в цьому напрямку партійні, комсомольські та професійні організації на Україні, дали колосальні наслідки. Найшлися українські робітники, найшовся український пролетаріат, що не тільки розуміє, але і вживає українську мову в своїм щоденнім житті як свою рідну мову. Найшовся пролетарський глядач українського театру, найшовся такий же читач української газети, журналу, української художньої літератури. Найшовся український робітник – пролетар в Харкові, в Києві, в Херсоні, в Миколаїві, в Одесі, в Дніпропетровському, знайшовся він в дуже солідній кількості і в Донбасі. Все це заставило замовкнути всіх тих, що не вірили в цей природній факт і плескали своїми язиками всякі нісенітниці проти українізації. Своє рішуче слово в справі українізації сказав господар Радянської України – сказав пролетаріат, що активно почав брати участь в процесі творення української культури як своєї пролетарської соціалістичної культури.
Донбаський пролетаріат в справі українізації не тільки не відстав, а навіть почав випереджувати своїх товаришів із деяких інших промислових центрів України. Тираж українських газет в округах Донбасу збільшився дуже швидко в декілька десятків разів, а в часи культпоходу в одній тільки Артемівській окрузі продано української літератури більш як на сто тисяч карбованців. Все це факти, що наглядно свідчать про буйний розвиток української культури, про активну участь в українському культурному процесі широких пролетарських мас Донбасу під проводом своєї партії («Забой», вересень 1929, с.27). В одному з наступних чисел журналу наводяться статистичні дані, що мають підтвердити успіхи в культуризації робітництва: «Попит на книгу доходить того стану, що книга стає дефіцитним крамом, особливо щодо української книги (з книгозбірні сталінського заводу робітники сталінського заводу взяли протягом березня 1928 року 186 книг, а за березень 1929 року 6.096 книг» («Забой», 1929, №3, с. 2). Тут не зайве нагадати, що, як і всі науки, статистика підкорялася волі партії.
У перших числах «українського» «Забою» переважають ще матеріали російською мовою; українською – хіба що поезія, публіцистика та критика. Але поступово ситуація змінюється і починають переважати матеріали українською мовою. Журнал дістає назву «Літературний Донбас», починає орієнтуватися на загальноукраїнське літературне життя.
У 1932 році та першій половині 1933 року цей український крен особливо помітний. Навіть повісті та романи авторів, які досі писали російською мовою, тепер публікуються українською. Ймовірно, це були літературні переклади, бо важко уявити, щоб такий, скажімо, виразно російський письменник, як Борис Горбатов, зміг раптом написати свій роман «Ровесники» рафінованою українською, сказати б, «націоналістичною» мовою.
Мабуть, не всім це було до вподоби, але воля рідної партії – святий закон. Хоча спрямування цієї волі часто змінювалося. Та про це далі.
Тим часом українське культурне життя на Донеччині виявляється в різних формах. Донецька тематика, донецький регіон приваблюють не лише письменників, а й відомих митців своєю нерутинністю, соціальним динамізмом, своїм, можна сказати, революційним міфом, що яскраво вписувався в офіційну ідеологему пролетаріату як класа-гегемона.
За постановою президії Донецького губвиконкому від 1 серпня 1923 року в Бахмуті на майдані Свободи розпочато будівництво пам’ятника товаришу Артему. Його здійснено за проектом молодого, але вже визнаного скульптора І.П.Кавалерідзе, що переміг на всеросійському конкурсі в Харкові в квітні того ж року. На пам’ятник працював увесь Донбас, на нього пішло 130 тисяч пудів залізобетону і споруджено його в рекордний строк – за півтора місяця. Став він шедевром конструктивістського мистецтва і переконливим символом революційного оптимізму.
1923 року на пропозицію Наркомату освіти на Донеччину виїздить Новий драматичний театр імені І.Франка, створений на рубежі 1919-1920 років у Вінниці при злитті частини Львівського нового театру та акторської трупи Молодого театру – під керівництвом Гната Юри. Цікаві подробиці про ці гастролі знаходимо в спогадах акторки Євгенії Ожеговської.
«Якось скликаються загальні збори. Всі зібрались, як тоді бувало, стовідсотково. Гнат Петрович оголошує, що НКО пропонує нашому театру влітку їхати на Донбас, куди ще не їздив жоден театр. Так яка буде думка? Почалось обговорення. Не дивлячись на те, що хтось почав переповідати чутки, ніби на Донбасі голод і шахти позаливало водою, ніхто на це не звернув уваги. Всі одноголосно, з великим ентузіазмом вирішили їхати на Донбас, горді того, що є піонерами прекрасної справи і їдуть в густий робітничий центр. Ухвалили взяти з собою по 10 фунтів сала і по півпуда борошна на випадок голоду». Вночі завантажились у Білій Церкві, а в Бахмут приїхали справжніми шахтарями, як жартували, бо виявилося, що їхали у вагоні з-під вугілля. Хазяїн готелю відмовлявся прийняти їх, аж поки не передсвідчився, що це зовсім не ті актори-п’янички з мандрівних труп, до яких він звик. «Недовірливо поставилася до нас спочатку і публіка, – згадує Ожеговська. – На першій виставі зал був напівпорожній, але з другого вечора кожного разу були биткові аншлаги. Перед від’їздом нас вітали, дякували і взяли з нас слово, що в кінці сезону знову приїдемо». Так само було і в Юзівці, «в напіврозваленому театрі», і в Слов’янську, і в Луганську. «Доводилося ходити на вистави пішки верст по десять-п’ятнадцять, ночувати на голій підлозі відкритої сцени, під вітром і дощем, траплялося іноді поголодувати, але ми настільки горіли до праці, до мистецтва, що для нас нічого не було важкого, незручного (…) Всіх охоплювало єдине бажання – дати найкращу продукцію, не рахуючи ні часу, ні витрати сил» (Євгенія Ожеговська. Спогади старої франківки: як ми жили в 1922-1923 роках. Публікація Валерія Гайдебури. – «Культура і життя», 23 березня 2005 р. ).
Частим гостем на Донеччині був Театр ім. М.Заньковецької (заснований 1922 р. Б.Романицьким, спершу пересувний, а від 1931 р. – стаціонарний у Запоріжжі). Тут він відзначив своє 5-ліття, з великим успіхом виступаючи на рудниках, шахтах, заводах, у робітничих клубах.
Набирає професіоналізму Сталінський держдрамтеатр. Режисер В.Довбищенко ставить тут 1933 року спектакль за п’єсою висхідної зірки тодішньої української драматургії Олександра Корнійчука «Загибель ескадри». В ролі Оксани виступала знаменита Любов Гаккебуш.
На Донеччині створюються численні клубні гуртки та секції образотворчого мистецтва, Палаци праці та Палаци культури оздоблюють стінними розписами, часто у виконанні самодіяльних художників з робітників. Влаштовуються виставки творів художників-самоуків з робітництва або такі, як скажімо, Всеукраїнська художня виставка союзу гірників (1928), Всеукраїнська виставка Н.К.О. в Донбасі, на якій, зокрема, було представлене майстерне полотно М.Рокицького «Біля домни» – один із визначних творів виробничого жанру. Київський художній інститут зголошується «послати на місця (в Сталіне, Артемівське, Луганське й т. інш. )» свої «кваліфіковані молоді сили» («Забой», 1930, №5, с.35). Дзига Вертов ставить свій знаменитий документальний фільм «Симфонія Донбасу».
Розпочинають діяльність нові наукові й культурні заклади: філія Книгової палати в Артемівському, Будинок науки й техніки в Луганському («Забой», 1930, №5, с. 35) та ін. Інститут єврейської культури при ВУАН організовує експедиції в донецькі «промрайони».
Культурно-освітня, культурно-масова робота проводиться на Донеччині у великих масштабах. Але це – тільки один бік історичної дійсності, до того ж і сам собою суперечливий. Адже ця робота, по-перше, була підпорядкована «класовій боротьбі», вихованню нетерпимості до всього, що партія оголошувала ворожим або що їй здавалося малокерованим, отже, ненадійним. (Не кажучи вже про розпалювання масової антирелігійної істерії. Ось, скажімо, фото в ч. 3 «Забоя» за 1929 р.: «Велике вогнище в Горлівці. Робітники палять кілька тисяч ікон».) Малограмотну молодь нацьковують на професійних майстрів. Ось один із типових, майже анекдотичних, однак і трагічних епізодів. На Донеччину приїхав видатний художник Федір Кричевський. Ця подія коментується так: «Старий «визначний» майстер з ім’ям Ф. Кричевський кинувся теж на Донбас заробляти собі ім’я серед робітництва, конкуруючи з молодняком». Але він уже, мовляв, почуває свою безсилість перед молоддю. Секрет недоброзичливої іронії коментаря в тому, що Кричевського прийняли за «бойчукіста», а саме чинено погром бойчукізму, і «робітничо-селянська молодь» мала боротися «з націонал-шовіністичними прагненнями в мистецтві». Ф.Кричевський шле до Києва розпачливу телеграму: «Рятуйте моє ім’я», – і це також стає предметом поглумки коментатора («Літературний Донбас», 1933, №13-14, с. 43). По-друге, орієнтація на масовізм на практиці означала не так підтягування маси до високого мистецтва, як опускання мистецтва до нерозвинених смаків, а головне – до ролі маніпулятора свідомістю мас у потрібному партії напрямку. Мистецтву ставляться злоякісні утилітарні та вбивчо оперативні завдання. Літературна хроніка рясніє бойовими повідомленнями на зразок: «Тов. Топчій дістав запрошення від робітників (заводу ім. Рикова – Авт. ) написати будь-який твір з життя їхнього заводу» («Забой», 1930, № 7, с. 48). Письменники записуються в ударні бригади для написання творів про шахти й заводи, беруть на себе соціалістичні зобов’язання й звітують про їх виконання перед робітничими колективами. Літературна атмосфера заряджена закликом: «Створимо магнетобуди літератури!» (малося на увазі ударне будівництво Магнітогорського комбінату).
За всім цим стояла складна і напружена політична ситуація в СРСР; у Донбасі вона мала свою специфічну гостроту – під оглядом і соціально-економічним, і національним, і внутрішньо-партійним.
Робітничий Донбас завжди завдавав немало клопоту більшовицькій партії та її каральним органам. Значних розмірів досягли у 1924 р. заворушення серед шахтарів і страйковий рух, унаслідок чого на 20% скоротився річний видобуток вугілля. Вбачаючи за цим дію організованих шкідницьких елементів, партія орієнтує чекістів на ліквідацію вогнищ змови. Розкрито «Харківський центр», що складався з інженерно-технічних працівників державного об’єднання «Донвугілля». У 1928 р. гучна «Шахтинська справа» дала поштовх загальнодержавній боротьбі з економічною контрреволюцією. Громлять «шкідників» по всьому Донбасу, викрито ворогів на Макіївському металургійному заводі імені Томського та Сталінському комбінаті імені Сталіна. Якщо вірити ДПУ, то Донеччина була справжнім осиним гніздом троцькістів. А з кінця 20-х років роботи ще додалося: «куркульський саботаж» колективізації, потім голодні бунти 1933 року і, звичайно ж, націоналізм, як і в усій Україні (13 лютого 1933 р. В.А.Балицький, тоді заступник голови ОДПУ СРСР, повідомляв: «Аналіз ліквідованих справ говорить про те, що у даному випадку ми зустрілись з єдиним, ретельно розробленим планом організації збройного повстання на Україні до весни 1933 року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої «Української незалежної республіки»). На відміну від деяких сучасних тверджень про те, що «Донбасс порожняк не гонит» і що українством тут ніколи не пахло, чекісти дотримувались іншої думки. Вони ліквідували донецький осередок «Української військової організації», провели арешти у справі «козаків», перешкодили створенню «Соборної України» та припинили інші форми української націоналістичної діяльності. Але й цього здавалося мало, і начальник секретно-політичного відділу НКВС УСРР наказував «переключитися на українську роботу». Водночас наполегливо вказувалося на необхідність посилити роботу серед національних меншин, особливо серед поляків та німців, у числі яких було й чимало комуністів, які емігрували з гітлерівської Німеччини. Терор проти поляків і німців мотивували інтригами Польщі та Німеччини, які мріяли приєднати – кожна до себе – Радянську Україну і відповідно готували, разом з українськими націоналістами, повстання. Необхідність викрити польську інтригу була такою великою, що коли не вистачало до виконання плану арештів достеменних поляків, арештовували українців і змушували їх визнавати себе поляками. Останніми роками опубліковано чимало архівних документів на ці теми. Є і фундаментальна праця японського дослідника Гіроакі Куромія «Свобода і терор у Донбасі», який, зокрема, стосовно цього періоду пише: «…Є докази, що Донбас був серед регіонів країни, які найбільше постраждали від сталінського кривавого терору» . Жертвами цього терору стали й українізація та ті, хто її здійснював або просто зазнав її впливу.
Далі буде. Дзюба Іван Михайлович Літературознавець, громадський і політичний діяч, академік Національної академії наук України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Герой України.